Кілька хвилин

— Ні.

Одного слова вистачило.

— Наталю, він лежить на підлозі?

— Так. Я не знаю, що з ним. Олеже! Олеже, відкрий очі.

— Подивіться на його дихання. Груди піднімаються нормально?

У слухавці зашурхотіло. Наталя щось сказала чоловікові вже не мені, тоді різко вдихнула.

— Він… ніби хапає ротом. Раз — і все. Я не знаю.

— Це не нормальне дихання. Слухайте мене. Зараз починаємо натискання на грудну клітку.

— Що?

— Я буду казати, що робити. Увімкніть гучний зв’язок і покладіть телефон поруч.

Я почула кілька невдалих дотиків до екрана, потім мій власний голос повернувся коротким електронним відлунням.

— Чуєте мене?

— Так.

— Станьте біля Олега на коліна. Долоні — на середину грудної клітки, одна на одну. Натискайте сильно й швидко. Не зупиняйтеся, поки я не скажу або поки вас не змінять.

— Я боюся йому…

— Наталю, починайте.

Пауза тривала менше секунди. Перший звук був глухий і неправильний. Другий — теж. На третьому вона вже зрозуміла рух.

— Раз, два, три, чотири…

Я рахувала вголос, поки її дихання не підлаштувалося під ритм.

На першому виклику Олег сперечався через воду.

Тепер у слухавці були тільки мої цифри, Наталине важке дихання і удари долонь об грудну клітку.

— Я не можу, — сказала вона.

— Можете. Продовжуйте.

— Я йому ребра зламаю.

— Зараз важливіше не зупинятися.

Вона схлипнула, але руки, судячи зі звуку, не прибрала.

Я не дивилася на час. На екрані він ішов сам, без моєї участі, і нічого корисного мені зараз не давав.

— Двадцять сім, двадцять вісім, двадцять дев’ять, тридцять. Продовжуйте.

— А бригада?

— Їде. Ви робите те, що потрібно до їхнього приїзду.

Наталя знову покликала чоловіка. Я дала їй одну секунду.

— Не чекайте відповіді. Натискайте.

Вона натискала.

Я чула, як десь у квартирі щось періодично пищить. Можливо, мікрохвильовка. Можливо, таймер на плиті. Звичайний побутовий звук, який уперто продовжував нагадувати, що кілька хвилин тому вони просто обідали.

— Олеже, давай, — видихнула Наталя. — Ну давай же.

Я повернула її до ритму. Коротка команда. Рахунок. Ще одна команда.

Це була та частина роботи, де зайві слова тільки забирали повітря.

За сусіднім столом хтось говорив з іншим абонентом. Я бачила рух Оксани периферійним зором, але вона не втручалася. Їй достатньо було одного погляду на мій екран і мого тону, щоб зрозуміти, що виклик уже не той, яким був кілька хвилин тому.

— Я втомилася, — сказала Наталя.

— Знаю. Ще.

— Я не можу так довго.

— Ще можете. Не зупиняйтеся.

Вона вилаялася. Тихо, зло, зовсім не вибачаючись.

— От і добре, — сказала я. — Лайтеся й натискайте.

На секунду вона видала звук, схожий чи то на сміх, чи то на плач. Потім знову тільки рахунок.

Двері вони відчинили ще під час першого виклику.

Коли в квартирі з’явилися чужі голоси, Наталя не одразу це зрозуміла.

— Медики! — гукнув хтось.

— Наталю, вони вже біля вас?

— Так. Так, зайшли.

— Не припиняйте, поки вас не змінять.

Чоловічий голос став ближчим. Коротко представився, щось сказав Наталі. Я почула метушню, пересування телефона, уривки команд, а тоді:

— Все, ми прийняли.

Наталя ще була на лінії. Вона нічого не говорила.

— Наталю?

— Я тут.

Голос у неї став порожній від втоми.

— Бригада з Олегом. Дайте їм працювати.

— А він…

Я не могла відповісти на питання, якого вона ще не договорила.

— Зараз вони роблять усе необхідне.

Це було все, що я знала. І все, що могла сказати чесно.

Зв’язок завершився не одразу. Наталя, мабуть, забула про телефон. Я ще кілька секунд чула чужі голоси в кімнаті, а тоді лінія обірвалася.

Я зняла навушник. Пальці на правій руці затерпли, хоча я нічого ними не робила, крім мишки й клавіатури.

— Води, — сказала Оксана.

Я підняла голову. Вона поставила біля мене пляшку.