Ще хвилину

— Наталю, він зараз може з вами говорити?

— Може. Олеже, скажи щось.

У слухавці зашурхотіло, ніби телефон притиснули плечем. Почулися кроки, короткий кашель, а тоді чоловічий голос — слабший, ніж мені хотілося, зате цілком осмислений:

— Та що я маю сказати?

— Нічого не треба, сиди, — відповіла Наталя. — Господи, Олеже, я ж просила не вставати.

Отже, при свідомості. Сам дихає. Ще й сперечається. Я підтягнула клавіатуру ближче.

— Наталю, слухайте мене. Скільки Олегу років?

— П’ятдесят шість.

— Що саме сталося?

— Та я ж сказала, йому погано.

Я чекала. За кілька секунд вона додала:

— Ми обідали. Він встав із-за столу й каже, що тисне. Я думала, шлунок, у нього буває. Потім зблід. Прямо білий став. І пітний весь.

Оце вже можна було розкладати.

— Де тисне?

— Олеже, де в тебе?

Він відповів тихо, слів я не розібрала.

— Що він сказав?

— У грудях. Посередині. Наче плитою придавило.

Я поставила ще кілька питань. Наталя відповідала не по порядку, двічі відволікалася на чоловіка, один раз почала пояснювати, що він узагалі ніколи не скаржиться.

Люди майже ніколи не повідомляли потрібне в потрібній послідовності. Спочатку вони казали те, чого найбільше боялися. Моєю роботою було витягти з цього те, що можна передати далі.

Раптовий тиснучий біль у грудях. Слабкість. Холодний піт. Олег при свідомості, дихає самостійно. Виклик уже був переданий.

— Нехай він не ходить, — сказала я. — Посадіть або покладіть так, як йому легше.

— Він у туалет хотів.

— Не треба зараз.

Наталя одразу повернулася від телефона:

— Чуєш? Не треба.

— Та я чую.

— От і сиди.

Я мимоволі всміхнулася.

— Вхідні двері можете відчинити заздалегідь?

— Так.

— Відчиніть. І телефон тримайте при собі.

— Добре. А вони вже їдуть?

— Допомога направлена.

— А довго?

Питання було звичайне. Відповіді, якої вона хотіла, в мене не було.

— Точного часу я вам не назву.

Тиша.

Сказано різкіше, ніж треба. Я виправила тон:

— Зараз важливіше, щоб ви були поруч з Олегом. Якщо його стан зміниться, ви одразу передзвоните.

— А що значить — зміниться?

Теж справедливе питання. Це я сказала надто широко.

— Якщо він перестане нормально вам відповідати. Якщо ви не зможете його розбудити. Якщо дихання стане незвичним або ви не будете впевнені, що він дихає нормально. У такому разі телефонуєте одразу.

— Добре.

У слухавці Олег попросив води.

— Він води хоче. Можна?

— Зараз не треба.

— Олеже, воду не можна.

— Усі сьогодні проти мене.

— Бо ти впертий.

Говорили вони так, ніби я на кілька хвилин опинилася в їхній кухні третьою зайвою. Це було краще, ніж тиша.

Поруч хтось відсунув стілець. За спиною говорили ще двоє операторів, десь коротко пискнув вхідний сигнал. Оксана пройшла між рядами, кинула погляд на мій екран і пішла далі. Нічого незвичайного. Зміна як зміна.

Я звірила основне. Адреса правильна. Двері відчинять. Олег при свідомості. Наталя знає, коли дзвонити повторно.

— Він зараз відповідає нормально? — запитала я.

— Нормально. Злиться тільки.

— Злість я чую.

Наталя тихо видихнула. Майже смішок. Напруга в її голосі трохи відпустила. Не ситуація — тільки голос. Цього було достатньо.

— Добре, Наталю. Олег не встає, ви залишаєтесь біля нього. Якщо він перестане відповідати або дихання зміниться — одразу знову телефонуєте.

— Так.

Я вже збиралася завершити виклик, коли вона сказала тихіше:

— Він дуже блідий.

Я затримала руку. Хотілося сказати: не кладіть слухавку. Побудьте зі мною ще хвилину.

Точніше, це мені треба було побути ще хвилину з нею. Я подивилася на дані виклику.

Олег говорив. Дихав. Допомогу направили. Наталя знала, що робити, якщо стане гірше.

Підстав тримати її на лінії не було.

— Я зрозуміла, — сказала я. — Будьте поруч. Якщо щось зміниться — телефонуйте одразу.