| Розділ 7

— Де дівчисько?!

   Нуратдін все повторював своє запитання, а Мартін намагався упіймати ці слова та розкрити їх суть для себе.

— Про яку дівчину ти говориш?

   Два Удари, вочевидь, не був любителем тортур. Він ще трохи погамселив лідера групи, а потім сказав йому, нахилившись:

— Слухай, я дуже по-простому вчиню. Вас тут чоловік десять. Майже як учнів Дієро Канітара, яких ви убили. Я просто зараз візьму он, наприклад, цю жіночку – та завалю її у тебе на очах. Щоб у тебе краще голова працювала.

   Одноокий пірат вказав пальцем на Марію, одну з досвідчених сестер по зброї. Ех, Маріє, і як вона так легко далася їм до рук? А як дався він сам?... Мартін розумів, що вони втрапили до мерзенної пастки, і був тільки один вибратися з цієї ситуації достойно.

   Головорізи притягнули Марію ближче. Вона пручалась та намагалась щось сказати, однак розбійники не дали їй відкрити рота, не розв’язали його. Нуратдін витягнув шаблюку лівою рукою та легко провів гострим лезом по світлому волоссю жінки.

— Не чіпай її, Ібрахіме. Я буду говорити. Уточни, яка дівчина тобі потрібна?!

— Ворожка ваша! Степовичка. Що напала на будинок разом із вашим душогубом! Чи ти не знаєш про такі події? Зовсім, бідолаха, не знаєш нічого?

   Ібрахім Нуратдін не збирався жартувати, чи блефувати. Він зробив жест рукою – зв’язану сестру підняли догори. Легким рухом лівої руки він вдарив шаблею по її шиї. Моментально з відкритої рани полилася кров. Марія і не думала панічно вирячувати очі, чи намагатися благати про пощаду. Вона втупилась у розбійника важким поглядом воїна.

   Перерізавши горлянку Марії, Нуратдін недбало кинув її тіло, що стрімко втрачало життя, перед Мартіном. Лідер групи продовжував рахувати секунди про себе та очікувати. Ще трохи. Він глянув на обличчя вмираючої жінки. Боляче. Йому завжди було боляче втрачати своїх людей. Щоразу, коли схоже траплялось – якась частинка його єства помирала. А те, що залишалося – черствіло. Твердішало, щоб не боліти. Однак біль все рівно приходив.

— Ну? Де дівка і душогуб? Куди вони поділися?

   В принципі, Мартін міг виграти час якимось іншим способом. Заговорити зуби Нуратдіну. Однак потрібно було все ж вивідати, про що саме говорить цей виродок. А вже потім – емоції.

— Наш посланець працював окремо. Він був сам, про жодну дівку ми не знали. Не треба нікого вбивати, я кажу як є. Посланець прибув до Міста Тіней щоб підтвердити або спростувати чутки. Бо казали люди – у місті секта з’явилася. Маги.

— Секта… - Передражнив чоловіка дебелий розбійник – І ми тут теж секта, ага. Тому ви зі своєю потужною командою і прийшли нас убивати. А от бачиш, як вийшло?

   Нуратдін підійшов до чергового полоненого. Це був молодий слідопит зі шляхетним іменем Річард.

— Не треба, послухай, Ібрахіме, я готовий говорити і я говорю! Що ти хочеш знати? Я все скажу – Мартін підвищив голос.

— Що, за своїх хвилюєшся? Ну давай послухаємо хлопця.

   Ібрахім стягнув пов’язку з рота молодика. Той дихав важко, весь спітнів, аж великі краплі падали на дерев’яну підлогу судна. Але тримався достойно, бо як тільки пов’язку стягнули з його вуст – Нуратдін отримав великий плювок в своє масивне обличчя.

— Щось хотів почути від мене, вилупок? Вам і так усім кінець!

   Ех, якби ж Річард знав, наскільки близько він був від правди в той момент…

   Ібрахім Два Удари не став бити полоненого, чи якось злитися. Натомість він заплющив очі та припідняв праву руку. Зосередився, напружив пальці. Через кілька митей у відкритій долоні замерехтіла куля зеленого світла. Далі розбійник стиснув цією долонею Річарда за горлянку. Тіло побратима затремтіло, і теж засяяло зеленим. Його тулуб, плечі, руки, огорнули чорні немов потоки невідомої енергії, подібно зміям.

— Облиш його! Облиш, я буду говорити!

   Мартін сіпнувся, спробував підвестися, але його тут же притиснули назад до підлоги.

— Звісно що будеш!

   Річард відчайдушно пручався, намагався кричати та якось вирватися. З його тіла почали підійматися догори тонкі смужки диму. Долоня Ібрахіма продовжувала саяти, але вже не так яскраво, як до цього. Чорні струмені полишили тіло нещасного та повернулися назад до долоні Нуратдіна. Розбійник скривився. Опустив руку. Річард впав на підлогу, як підкошена стеблина.

— Бачив? Це я вчився сам. Майстер рідко сюди приходив. А я людина ділова, не міг собі дозволити частенько подорожувати до Міста Тіней. От і доводилося вчитися по рукописах, по книгах. Але ж красиво, га?

   В єдиному оці цього виродка Мартін побачив безумство.

— Не вбивай, прошу, я все розкажу. Або якщо хочеш когось з нас прикінчити – то допитай і мене вбий. Відпусти решту. Я тут головний. Я все знаю. Вони просто солдати.

   Річард важко зітхнув. Навіть у цій напівтьмі було видно, як бліда шкіра хлопця швидко вкривалась якимось чорними плямами.

— Так принесіть нарешті вже лампи, ну скільки можна! – Заволав Нуратдін.

— Ей, Салазаре, ти глухий? Не чуєш, що тобі кажуть? А ну неси сюди лампу! Щоб через хвилю тут стояв! – Викрикнув і собі кудись в глибини корабля Кіготь. Зрадник все тупцював довкола Ібрахіма, наче до рота йому норовив заглянути.

   Два Удари, коли побачив, що молодий член Ордену ще живий, підійшов до лежачого хлопця. Подивився у вічі Мартіну та сказав:

— Ось розумієш, як воно? Відчуваєш?

   Шаблюка знову блиснула у його лівій руці. Він вдарив зверху та добив Річарда. Мартін до болю стиснув щелепи. Ще один воїн Ордену віддав Богу душу за їхню справу. В грудях заболіло. Нуратдін посміхнувся та ще щось хотів додати. Можливо, покепкувати над Мартіном. Або щось повчальницьке ляпнути. Це вже не було важливим, оскільки пролунав вибух.