Частина І: "Чужа земля" | Розділ 1

   Даніель залишився зовсім один. Він намагався заливати своє відчуття розгубленості алкоголем. З’являвся то в одній таверні, то в іншій, розмовляв ні про що з різними людьми, інколи плакав… Юнак забарився – йому слід було покинути Місто Тіней ще тиждень тому. А він все тинявся вулицями, не знаючи спокою. Можливо, очікував на щось. В будь-якому випадку, все закінчилось погано, оскільки на Даніеля вийшов Орден.

   Перша група прибула прямо з Мірійського нагір’я, де вже багато століть знаходиться монастир. Члени Ордену відправилась до Джизз-Ілару практично відразу, як тільки прибув посланець та приніс із собою тривожні новини. Виходило, що вже не перший місяць зовсім поряд старий ворог Ордену, Дієро Канітар, збирає однодумців. Навчає їх чомусь, тренує, при цьому користується артефактом. Пише незрозумілу книгу. Що це? Спроба об'єднати зусилля задля отримання влади, могутності? Чи щось більш темне? Замаскувався напрочуд вдало, тому що чаклуна вдалося виявити випадково. 

   Поява клинка під назвою Серце – поганий знак; адже артефакти завжди приносять з собою хаос та руйнування. На щастя, зараз проклятий кинджал сховано в монастирі, а близько десятка практикантів відправились на той світ. Посланець – живий. Один з найдосвідченіших членів Ордену не тільки зміг виконати чергове завдання, а ще й власноруч зупинив діяльність незрозумілої секти.

   Однак цій історії ще далеко було до завершення, тому що підтвердити убивство Дієро Канітара посланець не зміг. І це, звісно, непокоїло настоятелів Ордену. Тому майже відразу було споряджено декілька груп воїнів світла, щоб відправитись до Джизз-Ілару. Сонячну країну потрібно було перевернути догори ногами. Окрема ж група в монастирі взялася вивчати письмена Дієро Канітара, ту книгу у червоній шкіряній обкладинці, яку теж приніс посланець.

   Молодий послідовник старого мага, однак, не одразу почав пити. Будинок він залишив геть пізно ввечері того дня, коли відбулося нещастя. Даніель довго стояв та безпорадно дивився на тіла вбитих друзів. Ще недавно вони всі розважалися разом, спілкувалися. З деким – могли й посваритися. Не завжди жартома… Всі – члени однієї родини. У цьому домі вирувало життя. Не зовсім легке – Канітар примушував їх багато працювати та навчатися. Він зміг перетворити зібрання абсолютно різних людей в таку собі общину, де кожен привносив щось корисне у побут. Доповнював інших. А тепер…

   Даніель згадав про таємний хід у стіні – потрібно було його якось відкрити. Підземну оранжерею наповнювало жовто-гаряче світло від кристалів, що стояли в кутах приміщення. Їх активували вони з Іманом. Все виглядало так, наче невідомий ворог увірвався сюди якраз коли сім’я була зайнята медитацією.

   Незважаючи на жахливе нервове збудження та тремтіння в руках, юнак спробував себе опанувати. Замислився. Наставник розповідав їм про нову систему безпеки в підвалі. Вірніше про той механізм, який мав би зупинити переслідування у випадку небезпеки. А саме – намертво зачинити стіну для ворогів. Однак сам Даніель був відсутнім деякий час, оскільки виконував доручення чаклуна за межами Тіньового Міста… І тепер повернувся, а що робити зі стіною – поки не знав.

   Молодик спробував застосувати кілька заклинань. Він звернувся до сили стихій, вдарив холодом по кам’яному муру. Нічого не відбулося. Далі в долонях Даніеля з’явився маленький вогник, що згодом перетворився в гарячу обпікаючу кулю. Удар вогню – стіна продовжує стояти.

— Як же т-ти відчиняєшся? – Запитав сам у себе молодий учень після чергової спроби застосувати заклинання. Спробував він і магію життя, і декілька простеньких заклинань ілюзії… Нічого. Тільки виснажився. Врешті, прийняв рішення розвалити стіну бойовим молотом. А що ще робити?

   Зброю довго шукати не довелося – вона лежала на підлозі підвалу, амуніції достатньо було й на кухні, і в прихожій; невідомий убивця проводив обшук і не цурався розкидати їхні речі та інструменти то тут, то там. Випатрати увесь арсенал... Взагалі, дивно це відчувалося, бачити дерев’яні тарілки, ложки, вилки на підлозі, розбиту вазу з квітами. Лук, стріли, декілька мечів. Одяг. Перевернуті стільці та розламані ящики… Все те, з чим ти жив, чим користувався щоденно. З чим пов’язані спогади – тепер поламане, наче спльондроване. Саме ця картина примусила Даніеля врешті зрозуміти, що сталося. Не тіла братів та сестер – а розбиті й розкидані речі, як після стихійного лиха.

   Даніель відчув, як йому заклало ніс, а в очах з’явились сльози. Потрібно було переконатися, що наставник живий. А там – повернеться Іман. І тоді вже стане зрозуміло, що робити далі.

   Розбивати стіну виявилося заняттям не легким. Даніель все наносив удари важким молотом, до якого раніше майже не торкався. Вкладався в удари усією силою, аж стопу вкручував у підлогу. Можливо, робив це не зовсім правильно, а тому одразу збив собі дихання. Каміння по-трохи почало тріскатися. Процес поволі йшов. Юнак все замахувався і бив, робив це так, що врешті геть втомився, і вразі якогось зіткнення з невідомими ворогами – нічого б не міг вдіяти.

   Але врешті стіна піддалася. Мур розсипався на масивні шматки, частина каменюк провалилася всередину, в темний простір. Це був таємний хід. Захеканий та спітнілий молодик відкинув молот геть, протер лоба рукавом та тихо вилаявся. Взяв до лівої руки один із кристалів, щоб освітлювати собі шлях. Втамував дихання. Праву руку підняв у повній готовності вдарити магією.

— Майстре? Майстре, ви т-тут?

   У відповідь тиша. Навіть відлуння не чутно. Даніель зробив декілька кроків вперед, зігнувся та увійшов до вузького тунелю. Кривавий слід на землі тягнувся вправо – туди хлопець і продовжив йти.

— Майстре К-канітар, це я, Даніель! Де в-ви? – Гукав хлопець вже голосніше.

   Він пройшов далі. Скільки ж крові втратив наставник? Темно-бурий слід все тягнувся і тягнувся вперед, у пітьму. Тунель ставав вужче, однак Даніель знав, що ще з десяток метрів – і буде печера. Вони багато разів проходили тут, коли вивчали підземелля. Тепер знайомий шлях виглядав зловісно, викликав тривогу і страх. До того ж, хлопець був сам-один. Стеля з ґрунту та каменю наче тиснула на голову. Йшла вниз, от-от і перекриє шлях. Хоча Даніель знав, що такого не може бути, а все рівно страх продовжував лоскотати живіт. Надто тісно, надто мало простору…

   Учень прислухався – нічого. Тільки вітер завиває десь в глибинах печер, там, куди майстер забороняв взагалі заходити.

— М-майстре!

   Можливо і не слід було здіймати стільки шуму в цих підземеллях. Так, тунелі вже були добре відомими, вони з сім’єю регулярно їх відвідували. Але не все так було просто з підземними комунікаціями загалом. Ще до того, як Даніель з Іманом відправилися виконувати доручення майстра, Дієро Канітар встиг встановити немало магічних пасток. Деякі – в будинку, ну а деякі, звичайно, в підземеллі.

   Взагалі, правильно сотворити такий сюрприз для ворога – треба ще вміти. Чому, власне, вони й поступово навчалися… От тільки пастки ці час від часу спрацьовували в тунелях. Бувало, посеред ночі навіть звук вибуху десь із надр землі чувся. Тобто, хтось або щось ставало причиною активації магічних ударів. Сім’я потім досліджувала ті місця, але жодного сліду перебування людей, чи тварин не помічала. Канітар тільки насуплювався та бубонів собі щось під ніс.

   Це й була одна з причин, чому наставник заборонив їм усім вештатися тунелями без особливої потреби. Тільки в цілях тренування та коли потрібно було вийти за місто не привертаючи зайвої уваги. Тому й страх мордував свідомість Даніеля зараз, тому й гукав тепер наставника, бо йому б одразу стало легше, якби почув знайомий хрипкий голос старого чаклуна. Однак тут, здавалося, нікого не було. Взагалі. Принаймні – неподалік.