| Розділ 6

   Здається, минуло кілька днів, поки я нарешті відкрив очі й усвідомив себе. Перше, що зрозумів — мене відтягнули від холодної стіни, і тепер я лежав. Щось гаркнув на своїй мові один з охоронців Кеїші. Почулися швидкі кроки.

— Прокинувся? Пий.

   Дівчина допомогла мені підвестися. Вона вручила мені кухоль з теплою водою. Я швидко спорожнив його.

— Говорити можеш?

— Так — Відповів я хрипким голосом і відразу закашлявся — Можу.

— Чого хоче мій батько?

   Я зрозумів, що розмовляє Констанція моєю мовою. Її питання багато про що говорило. Отже, все вдалося. Я зміг обдурити її. Вона не знає моєї справжньої мети. Її допит не дав результату.

— Хотів повернути тебе додому… Хотів знати, що ти в безпеці, чи ще жива. Старий тебе любить і пам'ятає.

   За роки свого життя я навчився багато чому, зокрема — чинити опір гіпнозу, не давати проникнути собі до голови. Навіть коли мене оглушили й напоїли дурманливою настоянкою. Секрет був простий і водночас надзвичайно складний.

Самонавіювання; щойно я прибув до країни, ще задовго до того, як дістався Міста Тіней, я по колу повторював у своїй голові одну-єдину думку: “Я прийшов, щоб переконатися, що дівчина в порядку. Я тут, щоб допомогти їй прийняти любов батька. Я прийшов, щоб спробувати повернути дівчину в рідний дім, щоб вона перестала ранити серце старого батька.”

Подібні думки я прокручував з ранку до ночі. Все, що стосувалося зброї, убивства, стеження — на рівні інстинктів. Десь фоном воно. Без образів у моєму розумі, без уяви. Мало хто з інших членів Ордену був здатен на це. Можливо, Хотч, мій старий кульгаючий друг. Можливо ще одна-дві людини. Хоча тепер і я кульгатиму, вочевидь. Стану більш схожим на старого товариша.

   Констанція вислухала мою розповідь, більше питань не ставила. Замовкла, відійшла кудись. За хвилину один з її охоронців допоміг мені встати і майже як дитину посадив за стіл. Дівчина поставила переді мною тарілку з якимось незрозумілим, але добре пахучим супом.

— Їж.

   Я пручатися не став, жадібно взявся опустошувати тарілку. Мене ніщо не зупиняло, навіть дуже гострий смак спецій. Я був виснажений. Але вже почувався живим.

   Тут були дуже низькі стелі та панував напівморок. Очевидно, підвал. Але не сирий — цілком собі житлове приміщення. Три невеликі ліжка, старий трохи перекошений стіл, за яким я зараз сидів, і гори мотлоху. Думати все ще було важко. Часом, коли пив трав'яні настої та чаї в монастирі, я відчував схожу порожнечу в голові. Але та порожнеча була зрозуміла й безпечна, знайома й контрольована. Варто поспати — і вранці будеш як огірок. Але те, що я пережив тепер… Я знову закашлявся. Усі троє дивилися на мене, ніби чогось чекали. Я спитав:

— Скільки часу я був непритомний?

— Години три.

   Відповідь Констанції здивувала. Три години? А здалося, що хтось цілу вічність копирсався в моїй голові та наповнював її тим нав’язливим дзвоном.

— І що ти зі мною зробила?

   Я знав відповідь, звісно. Молода провидиця вирішила влаштувати мені допит, використавши якусь гидоту, щоб промити мізки. Витягнути все.

— Бесідувала я з тобою. Батько давно нікого не надсилав. А тут з'явився ти. Там, у провулку, Канітар почав щось казати про Орден.

   Точно. Дієро Канітар. Він оглушив мене там. Спалах світла…

— Загалом, вони хотіли тебе вбити, а я захотіла дізнатися, чого Ордену й моєму старому треба цього разу. Ну, вбили б тебе — батько не заспокоївся б і надіслав би ще когось.

— Виходить, ти ризикувала життям заради незнайомця? — Поцікавився я.

— Канітар хотів моєї смерті теж. Тебе ж він там підстерігав у провулку, правда?

   Думки почали рухатися трохи швидше. Дієро Канітар живий. Ми з ним зустрілися поглядами вдень, а ввечері він напав. І був не сам.

— Я здивована, що твої мізки не закипіли та не витекли через вуха. Він атакував тебе потужним ментальним заклинанням.

— Я хотів прослідкувати, де ти живеш, щоб поговорити в спокійних умовах. До цього я приходив до тебе. Ну, як до провидиці. До твого намету. Але не був до кінця впевнений, що ти — це ти.

— Так, я пам’ятаю тепер. Розповідав мені слізливу історію про дружину. Довго ти її вигадував?

— Ні — Чесно відповів я — Головне, що ти жива й здорова.

— Так, це прекрасно — Кеїша зітхнула — Тільки спокою тепер не буде. Ми залишили трьох мерців. Двоє з них — твоїх рук справа. Решта втекли. Спалахи магії — це не просто п’яна бійка чи різанина волоцюг. Міська варта обшукує район, допитує людей.

   Я повільно підвівся, щоб відчути своє тіло: ноги затекли, нудило. Проте холод відступив, і голова трохи краще працювала.

— Констанціє…

— Ні. Я Кеїша. Це моє ім'я, так і називай мене.

— Кеїша… Розкажи мені про Канітара. Я знаю його. Думав, що ми вбили його багато років тому. Чого він хотів від тебе? Як ви пов’язані?

— Ага. І ти збираєшся його вбивати зараз? Як і всіх, кого тобі накаже мій улюблений татусь? Сміливий герой в сяючій броні. Заспокойся.

— Не в цьому річ. І я не виконую завдання з убивствами. Він небезпечний. Він не один… Розкажи мені.

— Помовч.

   І я замовк. Не лише тому, що так наказала панянка, мене почало лихоманити, нудота посилилася. Кеїша щось пояснювала своїм супутникам. Ті лише кивали у відповідь. Потім взялися розбирати одну з куп мотлоху. Вони беззаперечно підкорялися дівчині.

— Я знаю, що він небезпечний. Але якщо ти вже тут… Раз мій татко так турбується про мене, що тебе прислав, то слухай.

   Констанція почала розповідати свою історію у Місті Тіней. Я слухав, намагаючись вловити кожне слово. І що більше вона говорила, то сильніше я стискав зуби. Ось так-от. Нічого доброго чи такого, що вселяло б надію, у цій історії не було. Картина вимальовувалася наступна.

   Після багатьох років життя в степах Вірама дівчина приїхала сюди, до Міста Тіней, щоб почати все з чистого аркуша. Нове життя в новій країні. Головне щоб далеко від вимогливого батька та Мірасеї. Тут вона повністю ввійшла в роль доброї провидиці або відьми, як сказали б деякі. Оселилася в районі степовиків, щоб не почувати себе відрізаною від світу.

   Потім в місті з’являється такий собі чародій на ім'я Дієро Канітар. Він потроху збирає навколо себе здібних та потенційно сильних магів, молодих і старих. Навіть тих, хто й не підозрював, що міг би володіти якоюсь силою. Він приходив вербувати Констанцію, але вона кілька разів відмовилася. Чародій пропонував могутність, нову родину й реальну силу.

   Якось Канітар увірвався до її намету без черги, не зважаючи на охорону. Він був розлючений, пригрозив їй, мовляв, краще дружити з ним, а відмовлятися від такої пропозиції не треба. Ну тоді молода провидиця й “вибухнула” — Канітара грубо виштовхали з палатки, здається, один із охоронців навіть добре штовхнув його під зад. Це сталося буквально за день до мого візиту.

— … я точно впевнена, що він прийшов по мене, але не очікував, що я зможу втерти йому носа. Недооцінив.

— А ці два молодці — Я кивнув на охоронців, які захоплено рилися в якихось речах — Хто вони?

— Мої друзі. Гаразд, ти прийшов до тями, збирайся і повертайся в монастир. Скажи татусеві, що його донька в повному порядку, займається коханням і радіє життю.

— І давно ти чарами займаєшся?

— Не дуже. Не хотіла привертати увагу зайву.

— Все ж привернула.

— Так – Просто погодилася дівчина – Тому що допомагати іншим мені подобається. У цьому місті повно заблукалих душ. Не таких брехунів як ти. А справді нещасних людей.

   Ага. Он воно як – допомагати іншим, дарувати щастя…Авжеж.

   Йти прямо зараз я точно не збирався. Чарівник зруйнував усі плани. Він став явно набагато сильнішим після нашої останньої зустрічі. В нього є спільники. Отже, щось відбувається. І якщо Канітар справді збирає однодумців — чому про це не відає Орден? Якщо такий небезпечний та злий ворог повернувся, чому всі мовчать? Чи маг настільки добре переховується? А наша зустріч — випадковість? У житті бувають збіги, іноді дивні, іноді смішні, а інколи й моторошні.

   Констанція не лукавила — принаймні я знав, що вони з чарівником не спільники. Вбивство дівчини трішки зачекає. Я ослаблений і зараз перебуваю на її території. Навіть якщо вдасться знешкодити двох здорованів та Кеїшу — в місті залишиться Канітар зі своїми послідовниками. Можливо, вони захочуть закінчити почате, можливо, вже шукають мене.

— Чарівник впізнав мене в натовпі, ми випадково наштовхнулися один на одного вдень. І я його відразу ж упізнав. Якщо те, що ти говориш, правда, припускаю, що Канітар захотів убити тебе саме в той момент, коли під руку підвернувся я. Або, навпаки, вони якось вистежили мене, щоб допитати, а натрапили на тебе. І тоді вирішили пустити всіх під ніж. Він точно повернеться.

   В те, що я не відчув стеження, вірити не хотілося. Це б означало повний крах, мою повну професійну непридатність. Цього не могло бути. Так, у мене була тривожність, інтуіція моя кричала. Але я не зміг дати гідну відсіч. І якби не воля молодої провидиці, я міг потрапити до рук лихого мага. І що б він там робив з моїми мізками – невідомо. Дуже і дуже непрофесійно. Отже, дійсно пора у відставку.  

— І що ти пропонуєш? Боятися? Втекти з міста? Я перша сюди прийшла, задовго до цього виродка з його сектою. Бігти мені нікуди. Тепер це наш дім!

— Ти могла б повернутися в степи, де жила до цього.

— Мені нікуди повертатися.

   Дівчина насупилася. Я ще раз відзначив її зморшки навколо очей, зовсім не дівочі, та її глибокий погляд. Напрочуд вродлива. Небезпечно приваблива. Не знаю, що вона там пережила в степах Вірама. Проте розумію напевне, що самому мені не впоратися з чарівником зараз. Це було неприємно визнавати.

   Востаннє, коли я вступав у відкритий бій з магами такої сили, було те саме зіткнення з Ербіном та його групою, коли ми “вбили” Канітара. Але нас було багато, ми були добре озброєні. І застали їх зненацька. Зараз же ворог готовий, має чисельну перевагу, більшу силу і вже точно краще за мене знає Тіньове Місто. А в Констанції сила була. Вона змогла вирватися з полону заклинань, змогла дати відсіч чарівнику і врятувати мені життя. До того ж є її “друзі”. Ніби як воїни. Проти сильної магії, звісно, безсилі, але в бою можуть допомогти.

— Ти ж теж вивчаєш магію, Кеїшо. Чому не приєдналася до них?

   Дівчина гмикнула. Піднялася на ноги, розім’яла шию.

— Мені не потрібні жодні групи чи об'єднання. Мене не цікавлять сила, могутність і завоювання світу. Нехай собі засунуть… А чари я вивчаю не на шкоду, а на благо. Хоча, чорта з два ти мені повіриш. Твої друзі з Ордену стільки життів забрали… І мене теж на страту б віддали, якби не татусь. Дивно, що він не збожеволів на старості років і не вирішив мене прибити. Я ж зло! Невже справді любить мене?

   Ех, Кеїшо-Констанціє, знала б ти, скільки життів забрав я. Адже всі кажуть — не на шкоду, не заради могутності, заради людей, навіть заради держави… Тільки завжди вивчення магії закінчується смертями й руйнуванням. Я-то це знаю. Бачив наслідки на власні очі.

— Любить. І сподівається побачити. Саме тому я тут.

   Безумовно, Дієро Канітар зараз головна ціль. Потрібно діяти спільно з молодою практикуючою та її охоронцями. Потрібно закінчити давню справу, вбити чарівника і, якщо можливо, усіх його поплічників. Що б вони не задумали, що б не робили — нічого доброго очікувати не варто… А після — я прикінчу і провидицю.