Розділ 6

Розділ 6

Здається, минуло кілька днів, поки я нарешті відкрив очі й усвідомив себе. Перше, що зрозумів — мене відтягнули від холодної стіни, і тепер я лежав. Щось гаркнув своєю мовою один з охоронців Кеїші. Почулися швидкі кроки.

— Прокинувся? Пий.

Дівчина допомогла мені підвестися. Вона вручила мені кухоль з теплою водою. Я швидко спорожнив його.

— Говорити можеш?

— Так, — відповів я хрипким голосом і відразу закашлявся. — Можу.

— Чого хоче мій батько?

Я зрозумів, що розмовляє Констанція моєю мовою. Її питання багато про що говорило. Отже, все вдалося. Я зміг обдурити її. Вона не знає моєї справжньої мети. Її допит не дав результату.

— Хотів повернути тебе додому… Хотів знати, що ти в безпеці, чи ще жива. Старий тебе любить і пам’ятає.

За роки свого життя я навчився багато чому, зокрема — чинити опір гіпнозу, не давати проникнути собі до голови. Навіть коли мене оглушили й напоїли дурманливою настоянкою. Секрет був простий і водночас надзвичайно складний.

Самонавіювання: щойно я прибув до країни, ще задовго до того, як дістався Міста Тіней, я по колу повторював у своїй голові одну-єдину думку: «Я прийшов, щоб переконатися, що дівчина в порядку. Я тут, щоб допомогти їй прийняти любов батька. Я прийшов, щоб спробувати повернути дівчину в рідний дім, щоб вона перестала ранити серце старого батька».

Подібні думки я прокручував з ранку до ночі. Все, що стосувалося зброї, убивства, стеження — на рівні інстинктів. Десь фоном воно. Без образів у моєму розумі, без уяви. Мало хто з інших членів Ордена був здатен на це. Можливо, Хотч, мій старий кульгавий друг. Можливо, ще одна-дві людини. Хоча тепер і я кульгатиму, вочевидь. Стану більш схожим на старого товариша.

Констанція вислухала мою розповідь, більше питань не ставила. Замовкла, відійшла кудись. За хвилину один з її охоронців допоміг мені встати і майже як дитину посадив за стіл. Дівчина поставила переді мною тарілку з якимось незрозумілим, але добре пахучим супом.

— Їж.

Я пручатися не став, жадібно взявся опустошувати тарілку. Мене ніщо не зупиняло, навіть дуже гострий смак спецій. Я був виснажений. Але вже почувався живим.

Тут були дуже низькі стелі та панував напівморок. Очевидно, підвал. Але не сирий — цілком собі житлове приміщення. Три невеликі ліжка, старий трохи перекошений стіл, за яким я зараз сидів, і гори мотлоху. Думати все ще було важко. Часом, коли пив трав’яні настої та чаї в монастирі, я відчував схожу порожнечу в голові. Але та порожнеча була зрозуміла й безпечна, знайома й контрольована. Варто поспати — і вранці будеш як огірок. Але те, що я пережив тепер… Я знову закашлявся. Усі троє дивилися на мене, ніби чогось чекали. Я спитав:

— Скільки часу я був непритомний?

— Години три.

Відповідь Констанції здивувала. Три години? А здалося, що хтось цілу вічність копирсався в моїй голові та наповнював її тим нав’язливим дзвоном.

— І що ти зі мною зробила?

Я знав відповідь, звісно. Молода провидиця вирішила влаштувати мені допит, використавши якусь гидоту, щоб промити мізки. Витягнути все.

— Бесідувала я з тобою. Батько давно нікого не надсилав. А тут з’явився ти. Там, у провулку, Канітар почав щось казати про Орден.

Точно. Дієро Канітар. Він оглушив мене там. Спалах світла…

— Загалом, вони хотіли тебе вбити, а я захотіла дізнатися, чого Ордену й моєму старому треба цього разу. Ну, вбили б тебе — батько не заспокоївся б і надіслав би ще когось.

— Виходить, ти ризикувала життям заради незнайомця? — поцікавився я.

— Канітар хотів моєї смерті теж. Тебе ж він там підстерігав у провулку, правда?

Думки почали рухатися трохи швидше. Дієро Канітар живий. Ми з ним зустрілися поглядами вдень, а ввечері він напав. І був не сам.

— Я здивована, що твої мізки не закипіли та не витекли через вуха. Він атакував тебе потужним ментальним заклинанням.

— Я хотів прослідкувати, де ти живеш, щоб поговорити в спокійних умовах. До цього я приходив до тебе. Ну, як до провидиці. До твого намету. Але не був до кінця впевнений, що ти — це ти.

— Так, я пам’ятаю тепер. Розповідав мені слізливу історію про дружину. Довго ти її вигадував?

— Ні, — чесно відповів я. — Головне, що ти жива й здорова.

— Так, це прекрасно, — Кеїша зітхнула. — Тільки спокою тепер не буде. Ми залишили трьох мерців. Двоє з них — твоїх рук справа. Решта втекли. Спалахи магії — це не просто п’яна бійка чи різанина волоцюг. Міська варта обшукує район, допитує людей.

Я повільно підвівся, щоб відчути своє тіло: ноги затекли, нудило. Проте холод відступив, і голова трохи краще працювала.

— Констанціє…

— Ні. Я Кеїша. Це моє ім’я, так і називай мене.

— Кеїша… Розкажи мені про Канітара. Я знаю його. Думав, що ми вбили його багато років тому. Чого він хотів від тебе? Як ви пов’язані?

— Ага. І ти збираєшся його вбивати зараз? Як і всіх, кого тобі накаже мій улюблений татусь? Сміливий герой у сяючій броні. Заспокойся.

— Не в цьому річ. І я не виконую завдання з убивствами. Він небезпечний. Він не один… Розкажи мені.

— Помовч.

І я замовк. Не лише тому, що так наказала панянка — мене почало лихоманити, нудота посилилася. Кеїша щось пояснювала своїм супутникам. Ті лише кивали у відповідь. Потім взялися розбирати одну з куп мотлоху. Вони беззаперечно підкорялися дівчині.

— Я знаю, що він небезпечний. Але якщо ти вже тут… Раз мій татко так турбується про мене, що тебе прислав, то слухай.

Констанція почала розповідати свою історію у Місті Тіней. Я слухав, намагаючись вловити кожне слово. І що більше вона говорила, то сильніше я стискав зуби. Ось так-от. Нічого доброго чи такого, що вселяло б надію, у цій історії не було. Картина вимальовувалася наступна.

Після багатьох років життя в степах Вірама дівчина приїхала сюди, до Міста Тіней, щоб почати все з чистого аркуша. Нове життя в новій країні. Головне — щоб далеко від вимогливого батька та Мірасеї. Тут вона повністю ввійшла в роль доброї провидиці або відьми, як сказали б деякі. Оселилася в районі степовиків, щоб не почувати себе відрізаною від світу.