Пролог

— Що ж ти робиш зі мною, Маленька бунтарко?

Міхаель продирався крізь хуртовину й одночасно через купу нав’язливих думок. Він відчайдушно жалкував, що не стримався. Лаяв себе, що налякав Марію раптовим поцілунком. Думав про те, що мав дочекатися, поки її випишуть, а потім уже почати серйозні залицяння, але все пішло шкереберть. Дорошенко миттю глянув на коробочку у підскляннику, яку до цього носив у кишені халата. Там була каблучка, яку хотів подарувати дівчині, проте не подарував, бо поспішив із близькістю… і вона його відштовхнула. Загалом, романтичний момент був зіпсований, а тут іще Валя, яка так невчасно ввалилася в палату…

Хоча ні, добре, що не подарував. Подібні речі треба робити зовсім в іншій обстановці, дочекатися вдалого моменту, створити атмосферу... Убога лікарняна палата точно не найвдаліший варіант, нехай навіть у День святого Валентина. Ех, казав Марійці не поспішати, почекати виписки, а сам... А сам, схоже, втратив голову. От же нестриманий дурень!

Міхаель кілька разів ударив по керму, виплескуючи злість. Насамперед, на самого себе. Ну невже складно було потерпіти якихось кілька днів, коли вона вийде з лікарні й у них почнуться повноцінні стосунки, але ж ні, поспішив, піддався атмосфері… Але, чорт забирай, як можна було не піддатися?!

Чесно кажучи, він ледь-ледь змусив себе відірвати спраглий погляд від її ніжок у панчохах. Та що це з ним?! Як підліток якийсь, який уперше побачив стегна милої серцю дівчини. І його просто понесло… Добре, що Марія зупинила, могла б і ляпас відважити. Злякалася, маленька. Мабуть, знову згадала виродка з минулого, і спрацював тригер. Надто відчутним був страх у її очах.

— Вітаю, Ведмідю, ти накосячив, — дорікнув собі, використавши прізвисько, яке вона йому дала.

Поки стояв на світлофорі (що було ніби глузуванням на порожній нічній дорозі одного з невеликих попутних містечок), він дістав телефон і подивився на ті світлини, які зробив крадькома в дельфінарії. Треба буде попросити Маленьку бунтарку скинути йому їхні спільні фото… коли вони помиряться.

Телефон жалібно пилікнув та відключився. Чорт забирай! А зарядку він поспіхом забув. Кинувши марний поки що апарат на переднє пасажирське, чоловік втиснув педаль газу, коли нарешті спалахнув зелений. Бракувало ще й на наступному світлофорі стояти.

Він думав, що після зради Наді більше не зможе вірити жінкам, і старанно не підпускав їх до свого серця, та ось… у його житті з’явився маленький промінчик світла, який з роками почав сяяти все яскравіше, висвітлюючи душу та даючи надію на щастя. Але тепер Міхаель з кожною секундою, з кожним подоланим кілометром віддалявся від дівчини, яка зуміла розтопити лід відчуженості та недовіри в його серці, і наближався до тієї, яку колись кохав.

Наближався... але знову і знову відчайдушно хотів розвернути машину і поїхати назад. Стиснути маленькі долоні юної бунтарки, зазирнути у вічі, обійняти її міцно-міцно. Все пояснити, з’ясувати і перепросити. Якби не брат, нізащо не поїхав би до біса на паски, та ще у такий вечір. З іншого боку, він має стати сильнішим. Навчитися витримувати присутність Наді й нічого не відчувати. Відпустити образи та не тримати їх у своєму серці. Більше в цьому немає сенсу, місце в ньому заброньовано для іншої.

Дорошенко сказав Олегу, що йому терміново треба поїхати за сімейними обставинами, просив передати Марійці та вибачитися. Тоді він ще не знав, що Вовчанський не тільки не передав повідомлення, а й узагалі вдав, що нічого не знає. Так, тієї злощасної ночі, яку безліч закоханих пар проводило разом, а він змушений був коротати за кермом на самоті, Міхаель вірив і сподівався, що молодший колега заспокоїть їхню спільну пацієнтку і не дозволить їй надумати зайвого.

А потім був занос на засніженій дорозі, вереск гальмів, різкий поштовх, удар… Все це промайнуло повз свідомість, наче збоку. Після чого залишився лише біль, а потім порожнеча…