Глава 43 (1) від 16.09

— Михайлику, будь ласочка, приїжджай…

Міхаель, затиснувши телефон між плечем і вухом, масажував пальцями скроні. Після напливу галасливих і буйних пацієнтів голова боліла безбожно, а якщо врахувати, що вже далеко за опівніч і він розраховував хоч трохи відпочити, а не вислуховувати чергову істерику колишньої, в душі зчинилося неабияке роздратування. У нього і без того вечір наперекіс, а тут іще Надя! І вона знала, як діють її сльози, і часто цим користувалася. От і зараз, напевно, вирішила вдатися до колишніх хитрощів. Але він уже не той, що раніше, і так просто себе обдурити не дасть!

— Ти зараз так пожартувала? — мовив роздратовано. — У мене нічна зміна, розгрібав наслідки масової бійки, тільки присів…

— Мишко, рідний, ти маєш приїхати… — у слухавці пролунали недвозначні схлипування. — Будь ласка, скоріше…

— Рідний?! — майже виплюнув Міхаель. — Що у вас трапилося цього разу? — втомлено уточнив він, не піддавшись ні на йоту на потенційну провокацію. Так, тепер у нього на примхи колишньої нареченої і майже дружини імунітет, і за це треба дякувати одній юній бунтарці. — Ви із Сенею знову посварилися? Він купив тобі букет не того кольору? Може, вже досить посвячувати мене у ваші сімейні розбірки? Якщо ви з братом вкотре посварилися через нісенітницю, це не привід відривати мене від чергування!

Так, жорстко, зате по суті. Інакше вона не зрозуміє, пробував… і неодноразово. Більше він сюсюкати з Надею не збирається!

«Вже точно не після всього, що між нами було і що ти змусила мене пережити… Перегоріло і відболіло, годі!»

— М-михайлику, ми не сварилися… Арсеній, він… його… — схлипування Надії на іншому кінці дроту (здається, таки щирі) посилилися. Вони рвали душу і холодили спину неприємним передчуттям.

— Що із Сенею? — серце Міхаеля ухнуло вниз від передчуття біди. Якщо справа стосувалася молодшого брата, навіть давня ворожнеча та підла зрада були забуті.

— М-ми йшли після р-ресторану… — почала плутану розповідь вона. — Д-день закоханих с-святкували… В-випили, тому він не сів за кермо…

— Ти мені про ваш романтичний вечір зібралася розповідати?! — гаркнув Дорошенко, не в змозі це слухати. — Ближче до суті!

— Їх б-було т-троє… Вони… почали в-вимагати г-гроші, потім один із них… д-дістав ножа… Сеня, він… — у слухавці заридали ще відчайдушніше.

— Що з Арсенієм, чорт тебе забирай?

— Він у р-реанімації… Я з-знаю, ти на нас об-бражений, але він твій б-брат! Якщо з ним щось с-станеться, якщо… Я не знаю, що з с-собою з-зроблю!

— Я їду, — коротко і без роздумів.

Та й які можуть бути роздуми, коли під загрозою життя брата?! Ще кілька хвилин тому Міхаель був упевнений, що готовий продовжувати холодну війну і не бачити Арсенія і рік, і два, і навіть більше. Він викреслив брата та його молоду дружину з життя і щиро вважав, що стійко витримає розлуку. Нині між ними понад п’ятсот кілометрів. Достатня відстань, щоб навіть випадково не перетнутися і взагалі забути про існування одне одного.

І ось тепер всього пара фраз вщент розбила колишню впевненість, а смертельні образи здалися такими несуттєвими перед можливою смертю…

— Сеню, тільки спробуй мене не дочекатися! — пробурмотів Дорошенко. — Я тобі ще далеко не все сказав…