Глава 40 (2) від 05.08

Маша не встигла схаменутися як опинилася в коридорі. Рука з її очей зникла (і вона кілька разів моргнула), зате інша, яка притискала до міцних грудей (дівчина відчувала спиною кожен м'яз), стиснула сильніше. Потім Марійку розгорнули і вона опинилася віч-на-віч з улюбленим лікарем, між бровами якого залягла сердита складочка. Не витримавши його погляду, вона відвела очі, а тим часом за дверима ординаторської пролунав дружний чоловічий сміх.

Господи, і як тепер з’явитися їм усім на очі? Як не розплавитися від сорому прямо тут і не розтектися по коридору палаючою калюжею?! Машка згоряла від збентеження і не наважувалася підняти погляд на чоловіка, руки якого давали їй основну опору, без нього вона вже напевно була б на підлозі. Добре, що поблизу в цю мить не було медсестри або пацієнтів (чоловіка та жінку наприкінці коридору можна не рахувати), он тільки санітарочка стоїть спиною біля санвузла і миє ганчірку.

— І що тобі там знадобилося в цей час? — тон Ведмедя був не менш сердитим, ніж обличчя.

— Я шукала в-вас, — сказала вона як на духу і таки глянула скоса.

— Мене? — підняв брови лікар, його рука на талії юної пацієнтки стиснулася. — Ти ж знаєш, що я і без того насамперед зайшов би до тебе… — почав був він, аж потім посерйознішав: — Так, стривай, у тебе щось із ногою?

— Угу. Почала боліти після вчорашнього, — кивнула Маша. — От я й…

— Чому не зателефонувала? — здивувався Дорошенко. Він обійняв дівчину міцніше, і, піднявши, доніс її до найближчої лавки, куди й допоміг сісти. — Чи хоч би написала, щоб я скоріше приїхав. Не просто абстрактне «Ви скоро будете?», а «Приїжджай швидше, мені погано!».

— Просто… — Маша відчула себе ніяково, — якось незручно турбувати вас занадто рано. Та й не звикла я ще… — додала вона зовсім тихо.

— Дурненька, — клацнув він її по носі, сідаючи поряд. — Про які незручності йде мова, якщо це стосується твого самопочуття?!

— Я… злякалася: а раптом мене не випишуть… — зізналася Марія.

— Настільки не хочеш залишатися в лікарні?

«Скоріше, якомога швидше хочу припинити бути просто пацієнткою!»

Цього дівчина, звісно, ​​вголос не сказала.

— Вдома і стіни допомагають, — відповіла вона. — Та й ви обіцяли відвідати…

— Виписувати чи ні, я вирішу після огляду, — стиснув її руку Міхаель. — Послухай: головне для мене — твоє здоров'я, і ​​я нічого не робитиму йому на шкоду. Якщо потрібно буде полежати ще кілька днів, ти полежиш, домовилися? Все інше зачекає.

— Угу, — кивнула Машка.

— У такому разі марш до палати, — наказав удавано суворим голосом. — Сама дійдеш? Чи на кріслі відвезти?

— Дійду, сюди ж прийшла, — вона, спершись на його руку, підвелася. — Покульгаю, як учора.

— Тоді шкутильгай обережніше, а я переодягнуся і прийду на огляд, — він увійшов до ординаторської, і звідти почулася ще одна хвиля дружного сміху.

І Марійка пошкутильгала назад, досі відчуваючи на щоках жар від збентеження і намагаючись забути здивовані обличчя лікарів та їх напівроздягнений вигляд. З найближчої палати якраз вийшла медсестра з невеликою тацею (мабуть, брала у пацієнтів кров на аналіз), і Маша зраділа, що дівчина не з'явилася раніше і не застала їх із Ведмедем мимовільні обійми. М-м-м, а руки у нього сильні, скільки вже раз вона в цьому переконувалася?

Отак би обійняв… і ніколи не відпускав. Як було б чудово, якби їм більше не потрібно було розмикати обіймів із появою сторонніх і якби Машка мала право обіймати його у відповідь. Ех, мрії-мрії. Спочатку треба виписатися, забути перебування в лікарні як страшний сон і розпочати нове життя, в якому Дорошенко стане для неї не лише особистим лікарем, а, можливо, кимось значно більшим. Сам запропонував не обмежуватися лише лікарнею, вона не наполягала і навіть не сподівалася.

Перебуваючи в таких хвилюючих роздумах, вона майже не помітила, коли він прийшов. Так швидко. Чи Маша просто надто замріялася? 

— Ну, що там у тебе болить, показуй, ​​— його руки знову чаклували навколо її щиколотки, і дівчина затремтіла, але не від болю, а від близькості цього чудового чоловіка. Хоча боляче, на жаль, теж було, довелося навіть зойкнути. — Хм, розбурхала ти вчора ніжку, але нічого страшного, виписці не завадить. Хоча… давай іще на день затримаємось, я поспостерігаю. Добре? Якщо завтра стане краще, післязавтра підемо на виписку. Один день потерпиш?

— Потерплю, — зітхнула вона.

Виписка випискою, але з лікарні хотілося все ж таки вийти більш-менш здоровою.

— Тоді зараз намажу тебе гелем, — лікар дістав із кишені халата тюбик, — і полегшає.

Його довгі пальці почали розмазувати прохолодний гель по дівочій шкірі, обережно, дбайливо, ледве торкаючись, і Марійчине серце знову затарабанило в грудях. Ну як у нього це виходить?! Звідки у цих сильних руках стільки ніжності? Чому він такий… такий…

— Дякую, — вона поворухнула пальцями на нозі.

— Коли гель підсохне, знову вдягни бандаж і чекай нас з обходом, — Міхаель підвівся зі стільця і ​​попрямував до виходу. — І якщо раптом що, одразу мені телефонуй. Я не відповім, тільки якщо буду на операції чи на огляді, але обов'язково перетелефоную.