Глава 39 (2) від 27.06

Ні, під час обходу нічого незвичайного не сталося, і дівчина була розслабилася, навіть трохи здивувавшись, що Олег Олександрович поводився спокійно і в супроводі медсестри вийшов з палати навіть не озирнувшись. Однак радість Маші була передчасною, бо незабаром він повернувся, але вже сам, та ще й із коробкою цукерок під пахвою.

— Це тобі. Підсолодити останні дні у лікарні, — молодий лікар протягнув їй подарунок. — Я знаю, що ти любиш молочний шоколад. А тут ще полунична начинка. Ну ж бо, бери, хоча б заради майбутнього свята, не ображай мене. Думаєш, не знаю, що ти мої шоколадки санітаркам передарюєш?

Упс, незручно вийшло. Треба було матусі їх віддавати. Хоча що вже тут, санітаркам хоч якийсь бонус за роботу. Але цю коробочку їм не передаруєш, надто показова. Цукерки були у формі серця, і прийняти їх означало дати Вовчанському надію. Якщо, звичайно, він має серйозні наміри, а не банальне бажання втерти носа Ведмедю і захопити собі те, на що поклав око старший колега.

Марійка завмерла у нерішучості, і тоді чоловік поклав коробку їй на коліна, ясно даючи зрозуміти, що відмов не приймає. Потім дістав з кишені халата рожеву аромасвічу у формі серця і поставив на тумбочку.

— Із запахом троянд, — констатував він, підносячи до ґнота запальничку. — Для атмосфери.

— Олегу Олександровичу, вже пізно, мені час відпочивати, — якомога м'якше сказала Марія, не знаючи, як реагувати на його залицяння, і не наважуючись прийняти солодощі.

— Обов'язково відпочинеш. От вип'єш чаю з цукерками і відпочинеш. Чи давай разом вип'ємо, — раптом запропонував він.— Я принесу тобі, і собі теж.

— Разом із вами? — округлила очі дівчина.

— Ти ж із Дорошенком не раз і не два чай цідила, то чому зі мною не хочеш? — пильний погляд. — Це просто чай та цукерки. Нумо, відзначимо твою майбутню виписку.

— Міхаель Олегович мій лікар, тому…

— Саме так, лікар! Однак ви у своїх стосунках заходите куди далі, ніж належить лікареві та пацієнтці, — примружився Вовк. — Я ж не сліпий, та й інші також.

— Не розумію, на що ви натякаєте, — Машка намагалася тримати обличчя.

— Та ні на що, — він посунув стілець ближче до її ліжка і сів. — Якщо для тебе, Лісницька, чаювати з лікарем — то звична річ, не бачу причин, чому б і нам із тобою цього не зробити. Адже я теж тебе лікую… 

Маша подивилася на нього, і щось у його погляді змусило відступити від принципів. Згадалося все те хороше, що було раніше, і як він бабусю перекладав, коли всі інші відмовилися… Треба не бути грубою хоча б на знак подяки. Дівчина зітхнула і таки відкрила коробку, взяла одну цукерку, а потім потяглася за другою, бо вони справді виявилися чудовими.

— Смачні, — констатувала вона і мимоволі всміхнулася. — Дякую. Спробуєте?

— Ну нарешті, — куточки його губ також піднялися. — Тобі пасує усмішка, — Вовк узяв цукерку, сунув у рот, і усмішка стала ширшою. — Справді смачні.

— Вам теж пасує, — мусила визнати Марія. І якби не хижі замашки, вона як і раніше вважала його привабливим. Не настільки, як Дорошенко, зрозуміло, але все одно навіть дуже.

— Якби я став твоїм особистим лікарем, усміхався б тобі набагато частіше, — він закинув ногу на ногу, явно даючи зрозуміти, що йти не збирається.

Ех, схоже, даремно вона розщедрилася на компліменти, тепер його з палати не викуриш. Що ж, тоді можна спробувати влаштувати допит. Може, так він сам утече.

— До речі, коли ви про це заговорили… — Марійка взяла ще одну цукерку. — Олегу Олександровичу, я тут випадково дізналася, що ваші старший брат і батько стоматологи. А чому ви не пішли їх стопами й обрали інший напрямок медицини? Вибачте, якщо лізу не в свою справу, — додала вона, побачивши, як змінилося його обличчя. — Можете не відповідати.

Від усмішки Вовчанського не залишилося і сліду, обличчя стало серйозним, певною мірою навіть жорстким.

— Тут немає жодної таємниці. Просто я сам хочу вирішувати, чим саме займатись у житті, — після невеликої паузи відповів він. — Чим займатися і кого лікувати… Ти можеш вважати це моїм маленьким протестом проти системи.

Тепер зрозуміло. Іншими словами, він такий самий бунтар, як і вона. Але якщо раніше вислужувався перед старшими колегами, щоб просунутися по службі, то тепер набув більше впевненості (навіть самовпевненості) та твердості. Якоюсь мірою вона його за це навіть поважала. Піти проти родини та самостійно обрати справу життя — це сильно.

Марія добирала слова, щоб відповісти, коли в неї пилікнув телефон. Швиденько відкривши повідомлення, вона прочитала послання від Ведмедя: «На добраніч. І до завтра…» Всміхнувшись, дівчина підвела очі на Олега Олександровича і здригнулася. Вовк примружився, вивчаючи її радісне обличчя. Явно побачив і прочитав вхідне повідомлення, зір у нього гострий.

Такий Вовчанський їй зовсім не подобався. Атмосфера в палаті поважчала, і Машка сто разів пошкодувала, що відкрила повідомлення при ньому і не сховала екран. Бажаючи якнайшвидше здихатися відвідувача, вона демонстративно позіхнула і поклала коробку з цукерками на тумбочку.

— Вибачте, але я вже зовсім засинаю. Самі знаєте, у мене режим… — і ще демонстративніше лягла на подушку і вкрилася ковдрою. Треба було раніше так зробити і менше виявляти делікатність. — На добраніч, Олегу Олександровичу. Ще раз дякую за солодкий подарунок.