Глава 35 (2) від 18.02

У суботу, 12 лютого, Маша ходила коридором і, користуючись нагодою, дивилася у вікно. Сьогодні Міхаель має вихідний, але він все одно ненадовго прийшов. За офіційною версією, відвідати післяопераційних пацієнтів, хоча Машка знала (вірніше, відчувала), що не лише заради цього. Он він, стоїть біля кіоску з кавою у футболці з химерним візерунком, що визирає з-під напіврозкритої куртки. Хоч би не захворів. Захотілося опинитися там і застебнути йому куртку, надіти на нього шарфик і… ну от, знову в неї дивні думки.

— Ех, увечері буде дощ… — почувся поряд жіночий голос.

Марія обернулася. Одна з пацієнток, жінка середніх років у строкатому халаті, дивилася на кущисту квітку, що стояла на тумбі біля вікна. У її руках була чашка (мабуть, вона теж прийшла на сестринський піст, аби підігріти чай у мікрохвильовій печі).

— Ви впевнені щодо дощу? — засумнівалася дівчина, дивлячись на блакитну ділянку неба. Їй дощ зовсім не в тему, адже на завтра у них із Міхаелем запланована спільна прогулянка.

— Диффенбахія «плаче», отже, точно буде дощ, — впевнено заявила жінка, вказуючи на краплі, що звисали з кінчиків великого витягнуто-серцеподібного зеленого листя з жовто-салатовими плямами.

Маша й раніше звертала увагу на цю рослину через гарне забарвлення, але не помічала її «сльози» і навіть не думала, що вони можуть мати таке значення. Вони ще трохи поговорили про лікарняне життя, поки жінка нагрівала чай, а коли вона пішла до своєї палати, Марія знову визирнула у вікно, проте Дорошенка біля кіоску з кавою вже не було.

— А раптом і справді буде дощ… — пробурмотіла дівчина, знову розглядаючи крапельки, що звисали з листочків.

— Звідки такі думки? — голос Міхаеля пролунав несподівано близько. — Там навіть сонечко ненадовго вийшло.

Маша різко обернулася. Ведмідь і справді стояв неподалік і дивився на неї.

— Якщо диффенбахія плаче, то буде дощ, — Марійка вказала на рослину.

— Треба ж, стільки років тут працюю і бачу цю квітку, але не помічав, що вона може «плакати», — чоловік підійшов ближче і роздивився прозорі крапельки. — То ти ще й на рослинах знаєшся?

Марійці стало трохи соромно, наче вона вкрала чиєсь досягнення.

— Ні, — хитнула головою, — мені одна з пацієнток сказала. Хто в моїй сім'ї займається рослинами, то це бабуся.

— Моя теж їх любила… — на його обличчя набігла тінь. — А я любив дивитися, як вона порається в саду. Здавалося, бабуся Аля знає назву кожної травинки.

І Маша, піддавшись раптовому пориву, поклала долоньку на його руку, якою він спирався на тумбу з квіткою. Чи то щоб підтримати, чи то щоб висловити йому моральну підтримку, дівчина й сама не зрозуміла. Долоня чоловіка здригнулася, а потім він раптом потис Машці руку і переплів її пальці зі своїми. Тепер настала черга дівчини здригатися від раптовості цієї ласки.

— Не хвилюйся про нашу завтрашню поїздку. Навіть якщо буде дощ, це ніяк не завадить, адже ми поїдемо машині. За будь-якого розкладу твоя бабуся не залишиться поза увагою, — його усмішка віддавала легким сумом. — Своїй я вже не можу допомогти, але для твоєї зроблю все, що в моїх силах.

— Просто я… хотіла погуляти… — зітхнула Марія, навіть не думаючи забирати руку.— Але бабуся, звісно, ​​важливіша.

— А-а, от у чому річ… — в очах Міхаеля промайнуло лукавство. — Тоді підемо гуляти прямо зараз, погода сьогодні хороша, — запропонував він. — Я швидко пройдуся палатами, а ти поки одягнись, і вийдемо в парк.

Машку не треба було просити двічі. Вона пошкутильгала в палату й одяглася в рекордні терміни, після чого терпляче дочекалася його на лаві в коридорі. Дорошенко посадив її в крісло, накрив ноги пледом, і вони, спустившись на ліфті, вийшли до вже знайомого парку, де тепер не було снігу і можна було пройти набагато далі, ніж раніше. Марійка раділа сонечку, яке раз у раз з'являлося з-за хмар, і дивилася на блакитну ділянку неба, шкодуючи, що вона така маленька і поступово заповнюється новими хмарами.

— Начебто сонечко, але прохолодно, — вона пересмикнула плечима.

— Так, повітря ще не прогрілося. Почекай трохи, я відійду на хвилинку... — Міхаель кудись пішов, залишивши дівчину на алеї, а коли повернувся, в його руках було дві паперові склянки.

— Це тобі, — він протягнув їй скляночку з гарячим шоколадом. — Ти ж любиш солоденьке. Випий, зігрійся.

І вона насолоджувалася і зігріваючим напоєм, і прогулянкою, і, головне, присутністю цього чоловіка, при одному погляді на якого її юне серце починало битися так, як не билося ще ні для кого. Тепер Маша була задоволена. Навіть якщо завтра чи 14 числа погуляти не вдасться, то вже сьогодні вона сповна компенсувала можливий недогляд, тож їй не буде про що шкодувати.

---

Любі мої, вітаю вас із Днем закоханих та пропоную до читання нове бонусне оповідання "День святого Валентина. Повітряна тривога в наших долях", якщо ви раптом ще його не побачили) На жаль, сьогоденна сучасність вносить у наші життя свої корективи. І я вже просто не могла на них не реагувати, навіть тимчасово поставила на стоп інші свої книги, аж поки не дописала цю маленьку, але ємну історію, яка, сподіваюся, відгукнеться в серці кожного, бо всі ми зараз тією чи іншою мірою проходимо через те, через що доводиться проходити героям... І, звичайно ж, буду рада, якщо поділитеся вашими враженнями)