Глава 34 (2) від 28.01

Поставивши собі за головну мету якнайшвидше залишити лікарняні стіни, Марія дуже потоваришувала з фізіотерапевтом Тамарою Андріївною, милою шатенкою середніх років, та була дуже старанною її підопічною, і ця старанність наближала дівчину до виписки. Крім регулярного відвідування кабінету фізіотерапії Марійка гуляла відділенням, даючи м'язам контрольоване навантаження, і не могла не звернути увагу на самотнього старого, котрий щодня тренувався з ходунками. До Олексія Петровича ніхто не приходив, він завжди все робила самостійно і з упертим виглядом переставляв ходунки, хоча його ноги відчутно тремтіли.

І тим контрастніше він виглядав у порівнянні з іншим дідком, одягненим у підгузок і білі післяопераційні панчохи для профілактики тромбозу. Поруч із цим біловолосим чоловіком (Марія так і не дізналася його ім’я) постійно була дружина. Вона приносила йому їжу, годувала, доглядала, гуляла і підтримувала, поки він ходив по відділенню з ходунками, і її чоловік, худенький та слабенький, поступово міцнішав, але головне, він весь світився від цієї підтримки та турботи коханої жінки.

Маша бачила, з якою прихованою заздрістю дивиться самотній старий на цю воркуючу пару, і в неї серце кров'ю обливалося. Тому якось вона не витримала і завела з ним розмову.

— А давайте разом з вами гулятимемо? — запропонувала дівчина. — І мені веселіше, і вам не так самотньо.

Він глянув на неї нещасними очима... і погодився. З того часу Машка регулярно його навідувала. Вони вдвох гуляли коридорами, потім сиділи на лавках і відпочивали, а далі знову гуляли... Марія відчувала, що хай і зовсім трохи, але полегшувала йому перебування в лікарні, і це зігрівало їй серце.

От і сьогодні вони знову разом гуляли, коли в коридорі ненадовго з'явилася знайома чоловіча постать, яка змусила серце дівчини забитися частіше. Провівши Олексія Петровича до палати, дівчина повернулася до своєї, а незабаром до неї завітав найбажаніший гість.

— Дякую тобі, Маняшо, — Міхаель за традицією сів на стілець біля її ліжка.

— За що? — здивувалася вона.

— За Олексія Петровича, з яким ви вкупі гуляєте. У нього нікого немає… Він хоче скоріше стати на ноги і виписатися, ці стіни навіюють на нього ще більшу тугу. Але ти… — лікар присунув стілець ближче і взяв дівчину за руку. — Мені здається, що ваше спілкування діє на нього сприятливо. Може, все ж таки подумаєш над тим, щоб стати реабілітологом?

— Ні-ні-ні, — одразу похитала головою дівчина, — ще більше людських страждань я не винесу, здурію просто. Захоплююся вами, як ви все це витримуєте і не зачерствіли, бачачи довкола стільки чужого болю.

— Доводиться, — знизав плечима він.

— Саме за це я вас і… поважаю, — вчасно виправилася Марія, бо хотіла сказати дещо інше, для чого ще не настав час.

— Ех, навіть не знаю, як працюватиму, коли тебе тут не буде… — зітхнув Дорошенко. — Такий стимул приходити щодня. Ця палата ще з нашої першої зустрічі для мене особлива, а вже тепер... — він також замовк, мабуть, як і вона, вирішивши вчасно зупинитися.

Марійка теж подумала про найближче майбутнє, коли не буде його пацієнткою. Цікаво, як часто вони зможуть бачитися з огляду на його щільний графік роботи? І чи зможуть взагалі? Міхаель давав зрозуміти, що так, хоча хтозна, як далі життя складеться…

На горизонті маячив День Закоханих, і вона все прикидала, випишуть її до того часу чи ні. Було б чудово цього святкового дня пройтися вулицями і зазирнути в якесь миле кафе, прикрашене до свята, тим паче якщо зробити це не на самоті… Але поки що вона може гуляти хіба що з милицями. З іншого боку, у лікарні подібне торжество відчуватиметься ще романтичніше, особливо якщо не буде термінових пацієнтів і вдасться провести вечір із Ведмедем лише вдвох…