Глава 30 (3) від 27.11

І Міхаель працював, паралельно наставляючи інтернів, які подекуди з'являлися в їхньому відділенні, а також ділився досвідом з ординаторами. Найважче було з Вовчанським, що на деякий час потрапив під його опіку. У хлопця був складний характер і горда вдача. Спочатку це ще можна було якось терпіти, але час минав, і амбіції хлопця почали зашкалювати. Молодий вискочка, що нещодавно заглядав у рот досвідченішим колегам (особливо Пельзнеру, який мав добрі стосунки із завідувачем й активно виляв перед ним хвостом), тепер уявив себе великим фахівцем.

І якби ж то це не стосувалося життя пацієнтів! Але його зарозумілість ставала небезпечною. Тому одного разу Міхаель не витримав, сказав йому все як є, щоб без образ. Операція мала бути складною, і Дорошенко якраз вирішував, кого взяти помічником, коли до нього підійшов Олег та майже зажадав роль першого асистента.

— Я вже достатньо підготовлений, мені потрібний практичний досвід! — заявив він. — І що більше, то краще.

— Практичний досвід — це добре, але в даному випадку мені потрібна людина, яка вже має навички, випадок дуже серйозний, — хитнув головою Міхаель. — Можу взяти другим асистентом, для вас це теж буде дуже корисно.

Він намагався пом'якшити відмову, щоб не образити молодшого колегу, але той був налаштований войовничо.

— Мені цього замало! — наполягав Вовчанський. — Ви що, зовсім не вірите у мої сили?

— Я вірю в умілі руки першого помічника, якому міг би довіряти як самому собі, — твердо мовив Міхаель. — І не маю права наражати на небезпеку життя і здоров'я пацієнта через ваші амбіції. Ще одне слово – і я візьму другим асистентом Сергія Тарасовича.

— Він нічим не кращий за мене!

— Якщо ви і під час операції продовжите сперечатися, то разом зі мною до операційної зали більше не ввійдете! — пригрозив Дорошенко. — Мені потрібна згуртована команда, яка розумітиме мене з півслова, будь-яка самодіяльність може скінчитися трагедією. То що, йдете другим асистентом чи мені шукати іншого бажаючого?

Олег сердито засопів і таки погодився, але образу зачаїв, і це відчувалося при подальшому спілкуванні, що далі, то сильніше. Не раз і не два після того випадку Міхаель брав його першим асистентом, проте щоразу відчував напругу в операційній, немов молодший колега тільки й чекає на його прокол. І тоді він перестав запрошувати Вовчанського, через що той обурився ще більше.

Олег ніби не розумів, з якої причини Міхаель вважає за краще співпрацювати з кимось іншим, і з його учня перетворився на конкурента. Коли тільки можна було, Вовчанський переходив Дорошенкові дорогу, виплескував образу. Але одна справа — конкуренція в клініці, тут зрозуміти можна, адже жага до кар'єрного росту властива представникам будь-якої професії, навіть медикам. Хоча бабуся завжди дуже поважала лікарів і часто казала, що їхня головна мета — рятувати людей, а не дбати про власний комфорт і перспективи кращого життя. Ех, знала б вона, скільки бізнесменів від медицини зараз носять білі халати... Мабуть, навіть краще, що не дожила до цих днів.

Загалом, гаразд робота, але суперника у справах сердечних Міхаель терпіти вже точно не збирається, та й втягнути Марію в їхні колишні чвари тим паче йому не дозволить! Цей молокосос ще занадто недосвідчений, щоб ставити умови чи чогось вимагати, тим паче якщо справа стосується Лісницької-молодшої. Дорошенко не міг не визнати, що своїми діями Вовчанський торкнувся куди глибших струн його душі, ніж, можливо, сам припускав.

А втім, тут немає нічого дивного, бо Маленька бунтарка, сама того не розуміючи, з кожним днем ​​важила для Дорошенка дедалі більше. Хто б міг подумати, що через стільки часу на них двох чекає нова зустріч. Зустріч, яка запевнила Міхаеля: поява в його житті Марії Лісницької — це справді доля та надія на те, що його розбите в юні роки серце ще можна скласти по шматочках. Тому він буде не він, якщо дозволить якомусь нахабному молокососу в білому халаті перейти йому дорогу!