Глава 30 (2) від 19.11

Але все це, звісно, лірика. Робота була, є та буде життєвим пріоритетом. Бути лікарем — його внутрішня потреба. Якщо можна було когось урятувати, Міхаель рятував. Якщо врятувати було дуже мало шансів, то все одно намагався, вдаючись до крайніх заходів і йдучи на ризик, аби лише пацієнт не залишився інвалідом та зміг ходити. Накласти гіпс, зробити просту репозицію, провести остеосинтез чи вертебропластику, пришити пальці… Він робив усе можливе, від найпростішого до складного, не опускаючи руки навіть у, здавалося б, безвихідних випадках. Він мав чисте сумління і в плані роботи спокійно спав ночами, знаючи, що зробив усе, що тільки міг.

Проте траплялися випадки, коли навіть усіх його зусиль не вистачало на позитивний результат. Спочатку Міхаель докоряв собі, що міг би зробити більше та скоїти диво, хоча й розумів, що ні, не міг, не все в його силах, він не Бог і не цілитель з фентезі-книжок. Його можливості обмежені, не вдасться врятувати всіх. А ще ця клята лікарська етика, коли бачиш, що твій колега не справляється з пацієнтом, але нічого не можеш зробити, тому що це його пацієнт, йому видніше, у нього теж досвід... І ти потім дивишся на вбиті горем обличчя родичів, які дізналися, що їхній батько і чоловік не зможе ходити, і хочеш повернутися на кілька днів тому, щоб порушити правила і таки забрати пацієнта собі.

От і тоді ситуація повторилася, Лісницька-старша була не його пацієнткою. Але медові очі її онуки, що благали про допомогу, змусили Міхаеля таки відійти від правил і втрутитися в хід лікування, бо він розумів: Пельзнер не впорається. Його обмежений підхід до лікування може завершитися для Євдокії Олексіївни серйозними наслідками, а цього допустити ні в якому разі не можна! Він собі не пробачить, якщо теплі очі Маленької бунтарки наповняться сльозами.

І позитивна динаміка лікування доводила: він рухається у правильному напрямку. Однак крім радості за саму пацієнтку він був радий і за її онуку, бо якщо з бабусею все гаразд, то добре і їй. Так свого часу трапилося і з ним, коли бабусі Алі ставало краще, а в його серці відроджувалася надія, якій, на жаль, не судилося проіснувати довго. Добре, що хоч цього разу все по-іншому і з його допомогою Лісницькі благополучно повернуться з лікарні додому.

Повернулися-то вони повернулися, але після їх виписки життя у відділенні стало нудним та одноманітним. Траплялися, звичайно, пацієнти, які були чимось незадоволені і навіть намагалися скандалити з керівництвом, а ще надходили дівчата різного ступеня молодості та привабливості, але таких, як Маленька бунтарка, все одно не зустрічалося. І тоді Міхаель не витримав, підняв архів, подивився адресу, вказану в історії хвороби її бабусі, й поїхав до одного з смт області, але в результаті побачив лише порожній будинок. Втім через пару місяців він поїхав знову, проте будинок знову був порожній.

— Олексіївна? Сто років її не бачила і ще стільки ж воліла б не зустрічатися! — сердито заявила сусідка у відповідь на його розпитування. — Як зі сходів навернулася і на швидкій поїхала, так і не поверталася.

«Отакої, схоже, не лише з нашим медперсоналом, а й із сусідами у Лісницької-старшої стосунки теж не склалися», — зрозумів Міхаель, але все ж таки зробив останню спробу:

— А може, ви маєте хоча б номер її мобільного? Бо міський телефон не відповідає. І я розумію чому: адже будинок порожній.

— Телефон її?! Ще чого! — вигукнула жінка. — На біса мені треба телефонувати цій старій гримзі! Хай скаже спасибі, що я хоча б за будинком наглядаю й потенційних злодюжок відважую, а то повадяться ще тут вештатися і потім до мене залізуть…

«Отже, не судилося», — подумав тоді Міхаель і спробував стерти з пам'яті теплі медові очі. Мабуть, так навіть краще, Марія для нього надто маленька, надто наївна, надто… надто приваблива, чорт забирай! Браво-браво, Міхаелю, зовсім макітрою поїхав, на малоліток потягло, так? Це дитя ще навіть школу не закінчило, а ти... Збоченець! Не для тебе дівчисько, не судилося тобі залікувати розбите серце, ще не час... Так що працюй і поки що забудь про особисте життя!