Глава 29 (2) від 05.11

Потім у Машиної бабусі піднялася температура, сплутавши Міхаелю всі плани на приємний вечір у компанії дівчини. Він швидко вжив заходів і, розпитавши медсестру, вкотре переконався у некомпетентності Пельзнера, який не призначив пацієнтці необхідного лікування. Проклявши горезвісну лікарську етику, що не дозволяла у звичайний час втручатися в лікувальний протокол чужого пацієнта, Міхаель вирішив по максимуму розпорядитися своїми повноваженнями чергового лікаря і за відсутності колеги зробити для Лісницької-старшої все можливе, щоб витягнути її з небезпечного для життя стану.

Він неймовірно зрадів, що його лікування допомогло і температура почала спадати, і водночас розумів: в такому стані Євдокії Олексіївні краще не вставати. Тим не менше Міхаель до самого вечора чекав, чи прийде за ним бунтарка, напевно, певною мірою навіть на це сподівався, паралельно відволікаючись на прийом нових пацієнтів, але зрештою довелося йти до неї самому. Бісова температура, яка підкосила її бабусю! Але що вже поробиш, аби пацієнтці стало краще, а походити вони зможуть і завтра.

Під час вечірнього обходу Дорошенко якнайскоріше пройшовся іншими палатами, залишивши Лісницьких на самий фінал, щоб уже нікуди не поспішати і провести з ними більше часу.

— Чого ж ви не прийшли до ординаторської? — спитав він юну бунтарку, коли медсестра вже вийшла, старанно стежачи за реакцією дівчини.— І не привели мене до палати, як ми домовлялися? Походили б із вашою бабусею хоч трохи...

Лісницька-молодша помітно розгубилася, цього разу в неї почервоніли не тільки вушка, а й витончена шийка, а бажання Міхаеля стягнути з Марії маску і подивитися на її обличчя досягло критичної межі.

— Так т-температура ж тільки нещодавно впала, — із запинкою пробурмотіла вона. — А бабуся через неї взагалі без сил була…

— Угу, навіть сідала насилу, — підтвердила Євдокія Олексіївна, змусивши Дорошенка згадати, що він насамперед лікар. — І нога болить дужче, ніж до операції.

І Міхаель, на якийсь час викинувши з голови сторонні думки, переключив увагу на роботу. Обережно оглянувши й обмацавши її ногу, з полегшенням переконався, що запалення немає і температура може бути реакцією або на оперативне втручання, або на бронхіт, що поступово загострювався. Заспокоївши обох мешканок палати, він пообіцяв підтримувати їх і надалі.

— Спасибі вам, докторе, якби не ви… — Маленька бунтарка подивилася на нього як на рятівника, і в грудях Міхаеля щось здригнулося.

— Знаєте, Євдокіє Олексіївно, пощастило вам із онукою, — не втримавшись, тепло всміхнувся він.

«І мені теж», — подумав, але не сказав Дорошенко.

Пощастило побачити її медові очі, пізнати жваву вдачу і твердий характер. Пощастило розбавити одноманітність робочих днів і переконатися, що його, Міхаеля, допомога Марії та її бабусі потрібна та важлива. Що він свого часу зробив правильно, обравши роботу, а не особисте життя, навіть якщо й поплатився за це розбитим серцем та втраченими ілюзіями.

А от Пельзнер про допомогу пацієнтці взагалі не парився. Кожним своїм словом, кожною дією Іван Борисович демонстрував свою некомпетентність, а коли порадив дівчині шукати відповіді в інтернеті, остаточно втратив в її очах хоч якийсь лікарський авторитет.

З того часу вона стала майже повністю ігнорувати Пельзнера, і Міхаель, соромно зізнатися, дуже з цього приводу радів. Радів, що зможе нормально вилікувати Лісницьку-старшу і має всі шанси проводити набагато більше часу в компанії Лісницької-молодшої, чудово розуміючи, що час цей дуже обмежений, адже Іван усіма силами намагається виписати проблемну пацієнтку якнайшвидше.