Глава 28 (2) від 21.10 (2)

Еге ж, примхливою Євдокію Олексіївну Олег назвав не дарма, але Міхаель у житті стикався і з куди більш вимогливими пацієнтами, тому ввімкнув терпіння на максимум, уважно її оглянув, дав необхідні пояснення, відповів на всі запитання, заспокоїв та розвіяв побоювання. А ще розповів про майбутню операцію в усіх подробицях, зовсім не здивувавшись, що Іван Борисович навіть не спромігся цього зробити (для нього подібне було цілком типовим). Чобіток одягав максимально акуратно, чудово розуміючи, який жінка відчуває біль.

За роки практики він навчився відсторонюватися від чужих страждань, інакше взагалі не зміг би торкатися їхніх травм, проте завжди намагався діяти якомога м'якше, бо емпатія у нього від самого дитинства працювала по максимуму. Ще в дитячому садку Міхаель почав приносити додому поранених тваринок і лікувати їх у міру своїх дитячих сил, у школі це взагалі стало відбуватися на регулярній основі, а коли вже захворіла бабуся, яка була його головною наперсницею і спільницею в допомозі постраждалим звіряткам... Загалом, саме тоді його бажання стати ветеринаром перетворилося на цілком закономірну мету лікувати людей.

Розмовляючи з Євдокією Олексіївною, він ніби знову розмовляв із бабусею Алею, в будинку якої жив щоліта (їй теж було важко догодити), тому відчував щось схоже на ностальгію. Якби тоді, в юності, Міхаель знав і вмів те, що вміє зараз, можливо, бабуся досі була б жива... Але що вже тут, час назад не повернеш. Зате тепер він може допомогти (і вже допоміг!) безлічі інших людей, тій же Євдокії Лісницькій, яка раптом нагадала йому бабусю. От тільки в сільській хатці Алевтини Степанівни не було маленької норовистої внучки, яка, схоже, будь-кого засуне за пояс.

Чим більше Дорошенко дивився на жваву дівчину з темними кучерями, чим довше слухав її обурені висловлювання на адресу колег-медиків, тим складніше було стримувати посмішку. Маленька бунтарка (як Міхаель назвав її про себе) була такою природною та щирою у виявленні емоцій, що він мимоволі захопився. Навколо здебільшого лицемірні інтригани, які заради кар'єри та життєвих благ готові посміхатися в очі та ховати ніж за спиною, а тут така простодушність.

Та й сам Міхаель вважав за краще згладжувати гострі кути, а не лізти на амбразури, маючи більше друзів, аніж ворогів. У сучасному світі треба діяти розумно, хитро та обачно, інакше нормальну кар'єру не збудуєш. Водночас він намагався дотримуватися власної думки, і якщо справа стосувалася життя чи здоров'я пацієнта (або щось торкалося його особистих інтересів), він був безкомпромісним і твердо висловлював думку. І ось тепер, дивлячись на маленьку дівчину в тісній палаті, яка притиснута відповідальністю за старшу родичку, Дорошенко впізнавав у ній колишнього себе, коли бігав лікарями, сподіваючись врятувати бабусю.

Маленька, витончена, юна бунтарка була схожа на скуйовдженого бойового півника, який готовий клюнути всіх і кожного, хто може випромінювати загрозу. Ох і не пощастило Івану Борисовичу нарватися на її гострий язичок, у всіх фарбах розписала всі його огріхи, про які Міхаелю і так було добре відомо. Очі дівчини над маскою войовничо поблискували і водночас просили, буквально благали про допомогу.

— Будь ласка, а ви можете стати нашим особистим лікарем замість нього? — попросила вона. — Будь ла-а-аска!

Під цим поглядом він майже здався, в грудях, десь там глибоко-глибоко, щось неясне озвалося назустріч. Дорошенко знав, що повинен відмовити, що офіційно не має права підставляти колегу та відбирати у нього пацієнтку, і водночас йому до болю захотілося піддатися вмовлянням і наплювати на правила, заплющити очі на лікарську етику та забрати у Пельзнера сімейство Лісницьких, подати руку допомоги бабусі з онукою.

І він, не зумівши стриматися, таки дав їй лазівку, розповів Маленькій бунтарці, що вона може піти до завідувача і попросити змінити особистого лікаря, хоча чудово розумів, що йому самому це загрожуватиме якщо не неприємностями, то як мінімум безліччю незручностей. Вести пацієнтку, працюючи лише черговим лікарем, влазити четвертим в операційну трійку, що вже склалася... Та він, напевно, зовсім збожеволів! На що його штовхають ці очі, що благають про допомогу, й дівочий голос, який тремтить від хвилювання?!

Міхаель подумки чортихнувся. Треба йти, на ньому все відділення, пацієнти чекають! Але ж ні, він, як ідіот, продовжує стояти, слухати та щиро кивати, внутрішньо погоджуючись із кожним словом. А ще повністю усвідомлює, що якщо вони таки підуть до завідувача і попросять його як особистого лікаря, то він їх візьме. Прокляття, та він Лісницьких уперше в житті бачить! Але добровільно погодиться брати участь у плановій операції, та ще й не в найдружнішій компанії, якщо ця кучерява мала наважиться висловити таке бажання перед його керівництвом. Цікаво, чи наважиться?

Як звуть онуку Євдокії Олексіївни, Міхаель дізнався набагато пізніше, а поки що про себе називав її Маленькою бунтаркою. І з подивом зловив себе на думці, що чекає вечірнього обходу, щоб знову зазирнути до цієї парочки, яка облаштувалася в самому кінці коридору. Обличчя дівчини він того дня так і не побачив, і тим сильніше йому захотілося заглянути під маску і побачити, якими благами (крім бойового характеру та теплих медових очей) наділила Маленьку бунтарку природа.