Глава 27 (2) від 10.10

— Ем-м-м, он як... — без особливого ентузіазму відгукнулася дівчина.

Ні, в будь-який інший час вона б із задоволенням поспілкувалася з Вовчанським, але зараз, коли чекала Ведмедя…

— Ви що, не раді моєму приходу? — примружився чоловік. — Очікували побачити когось іншого?

— Я чекала на свого особистого лікаря, — Машка не бачила причин приховувати справжній стан речей.

— А прийшов я, — розвів він руками. — Але ж два лікарі краще за одного, хіба ні?

— В принципі, краще, але все залежить від ситуації… — відповіла дівчина з обережністю.

— Пам'ятаю, минулого разу ви обурювалися, що вам із бабусею не приділяють уваги, і приходили до мене за порадою… — цілком справедливо зауважив Вовчанський.

Еге ж, так і було! І начебто він абсолютно правильно все каже, але водночас… Господи, ну чому така несправедливість? Чому все і завжди відбувається не вчасно? Та якби п'ять із половиною років тому Олег Олександрович прийшов до Маші з власної ініціативи і запропонував свої послуги, час та увагу, вона б до стелі стрибала від радості. Щоправда, так Марійка вчинила б до того, як зустріла Міхаеля, бо після появи Дорошенка у її житті він став найбажанішим кандидатом на роль лікаря, порадника… і не лише.

— П-приходила, — змушена була погодитись вона.

— То в чому зараз справа? — не вгавав він. — Чому мені здається, що ви мене уникаєте?

— У жодному разі! — поспішила запевнити Машка, щоб не образити лікаря, адже в минулому він і справді дуже їм допоміг, особливо на самому початку, коли вони з бабулею навіть не знали про існування Ведмедя і сподіватися не було на кого. — Як я можу?! — і зміряла чоловіка поглядом.

Ну от усе в ньому гарне, і зріст, і зовнішність, і голос. А очі які… Ясні, сірі, вони напевно полонили не одне дівоче серце. Та будь-яка дівчина на місці Машки стрибала б від щастя, зайди до неї такий лікар, та ще й з власної ініціативи, але… Отож-бо і воно, все завжди впирається у це вічне «але». В даному випадку проблема Вовчанського була лише в тому, що він не Міхаель, та й по всьому.

— Що ж, добре, якщо так. Як ви й сказали, все залежить від ситуації, — Олег Олександрович почав повільно наближатися. — Тому якщо вам раптом терміново знадобиться допомога, а вашого лікаря не буде поруч, можете знову кликати мене, я прийду.

Атмосфера у палаті змінилася. Дивний погляд чоловіка нервував.

— Я м-матиму на увазі, — Маша відчула незрозуміле занепокоєння через його присутність. Тепер їй хотілося лише одного: щоб він пішов. Хоча, здавалося б, чого це раптом, адже нічого такого Олег не робив. — Але оскільки зараз такої необхідності немає, я не хотіла б даремно забирати у вас час, тим паче у ваш законний вихідний.

— Ну що ви, не варто турбуватися, — відмахнувся Вовчанський, підходячи зовсім близько і дивлячись на дівчину зверху вниз. — Адже я сам вирішив вийти на роботу у вихідний і з власної ініціативи зайшов вас провідати. Може, вам щось потрібне?

— Ні-ні, у мене все є! — поспішила відмовитися Маша.

— Впевнені? — трохи глузливо.

— Угу, — впевнений кивок.

— А якщо добре подумати? — наполягав Олег Олександрович. — Може, варто трохи підсолодити лікарняне життя? — і дістав із кишені халата... плитку шоколаду. — Молочний, із горішками. Меню у відділенні досить скромне, так що ласощі до чаю не завадять.

Марія здивовано дивилася на шоколадку в його довгих пальцях із акуратно підстриженими нігтями. Гарні пальці, як і він сам. Тоді чому поряд із ним так неспокійно?

— Дякую, — вона видавила усмішку. — Але не варто було…

— Звичайно ж варто! — він поклав частування на тумбочку. — Повторюю, Маріє, не бентежтеся і кажіть, якщо я можу для вас щось зробити. Наприклад, якщо потрібно буде пересісти на крісло-каталку, щоб поїхати на КТ чи рентген, я допоможу без зайвих запитань, — і нахилився до неї, змусивши Марійку ґрунтовно занервувати. — У мене сильні руки, ви ж знаєте, зможу підняти та пересадити навіть однією. Може, перевіримо?

— Н-не треба, — Маша втиснулася в подушку. — Зараз я вже точно нікуди не їду і просто хочу відпочити, — вона натягла ковдру якомога вище, сподіваючись, що він зрозуміє натяк і дасть їй спокій.

Та що ж таке?! Це такі дурні жартики чи він серйозно?

— Олегу Олександровичу, а що відбувається? — війнув холодом голос Ведмедя, що пролунав з боку дверей.