Глава 25 (4) від 23.09

Швидше повернувшись до себе, дівчина з головою закопалася в читання, намагаючись не думати про покусану людину і про те, наскільки їй боляче. Вона сама кілька разів обходила підозрілих собак стороною, хоча раніше, в дитинстві, ніколи їх особливо не боялася і дуже навіть любила, причому настільки, що, будучи школяркою, без дозволу дорослих привела одного такого волохатого волоцюгу додому. Цей чорний пес із білими шкарпетками на трьох лапах і панчохою на четвертій, виляючи хвостом з білим кінчиком, сидів біля колонки, де Марія набирала воду, і дивився на неї розумними карими очима, не залишаючи навіть шансу залишитись байдужою. Ну і як було його не взяти?!

Зрештою її дорогоцінний Джеррі, якого Марійка підібрала на свій страх і ризик і привезла до бабусі на дачу, прожив там цілих п'ять років, поки не поплентався за Машею на станцію і не заскочив в останній момент в електричку. Машка тоді їхала до музичної школи і попросила охоронцяпостежити за собакою, доки вона буде на заняттях, але коли вийшла, то пса і сліду не залишилося.

— Та тут собаки повз нього пробігали, ось він за ними й пішов, — виправдовувався охоронець.

— Але ж я просила вас постежити! — вигукнула тоді Марія, хоча чудово розуміла, що сама винна. Треба було не йти на заняття і повернутися до бабусі, хай би та й лаялася, що даремно пропав урок. Так, треба було…

Ох, скільки вона ходила довкола школи і кликала його майже до хрипу. Машка крутила головою, сподіваючись побачити білий кінчик на чорному хвості, але на її поклик ніхто не озвався. Більше вона Джеріка не бачила, а коли згадувала про нього, навіть через роки, на очі наверталися сльози. Як і зараз. Її чорно-білий друг зник назавжди, забравши із собою великий шматок Марійчиного серця. Як прийшов, так і пішов. Хоча, можливо, це і на краще. Вона не бачила, як він постарів і помер, Джеррі назавжди залишився для неї молодим задерикуватим собакевичем, який цілих п'ять років був її найкращим другом.

— І про що це сумує Маленька бунтарка? — голос Дорошенка, котрий увійшов до палати, мало не змусив підстрибнути.

Марія швидко витерла сльози і подивилася на чоловіка. Вона так ударилася у спогади, що навіть не помітила, як відчинилися двері під його рукою. Але головне, що він прийшов. Втомлений, навіть кола під очима намітилися, Міхаель усміхався. Щоправда, усмішка теж була втомлена і віддавала смутком.

— Переймаюся долею вашої пацієнтки, — відповіла Маша. — Складний випадок?

— Досить серйозний. І, на жаль, далеко не поодинокий, — зітхнув чоловік і перестав усміхатися, після чого став виглядати ще стомленішим. — Якби я був чарівником, то побажав би не грошей чи влади, а щоб люди перестали хворіти.

І так Машці його в цю мить обійняти захотілося... Просто притулитися до нього, обхопити міцніше і сказати, що він найкращий! І начхати на все інше, аби відчути його тепло і віддати Ведмедю у відповідь хоч трохи свого.