Глава 25 (1) від 20.09 (1)

Після обіду Маша вийшла на ходунках прогулятися відділенням, щоб не засиджуватися. Надивилася на кульгавих і загіпсованих людей, порівняно з якими власна травма видалася справжньою дрібницею. А скільки стогонів і криків наслухалася від тих, хто лежав у палатах і не міг вийти на прогулянку... Пару разів побачила яскраву футболку Ведмедя, який вийшов з ординаторської в перев'язувальну, а через деякий час зайшов до однієї з палат. Помітила і струнку постать Вовчанського, що ходив палатами. Отже, їхні операції завершилися.

Почувши особливо гучний жіночий стогін, Машка якнайшвидше повернулася до палати, аби втекти від чужих страждань, до яких завжди була надто чутлива, і знову зайнялася дипломом. Вона читала відповідну літературу, шкодуючи, що не всі необхідні книги є в неї в електронному вигляді, але раділа, що хоча б так може відволіктися від лікарняної атмосфери.

Коли принесли ранню вечерю, прилетіло повідомлення від матері, що вона скоро приїде. Закінчивши з їжею, Марія знову стала на ходунки і вирішила зустріти неньку. Прогулюючись коридором, дівчина побачила худого дідуся, який бадьоро крокував на ходунках із протилежного кінця коридору.

— Що, дівчино, теж забилася? — привітно спитав він.

— Угу, — констатувала вона очевидне, з особливою гостротою розуміючи, що їй самій тут не місце.

Якою неквапливою дурепою треба було бути, щоб упасти і вкрасти у себе зимові канікули. З іншого боку, якби не падіння, не було б нової зустрічі з Міхаелем, а заради цього Марійка була готова знову впасти.

— І я, — зітхнув дідусь. — Старість не радість. А ти чого на одному місці тупцюєш? Чому не гуляєш?

— Матусю чекаю, вона ось-ось має прийти, — відповіла Маша. — А вас хто провідує?

— Ніхто. Нема кому, сам я, сам-один, — іще гірше зітхнув він і, повернувшись, знову попрямував у протилежний кінець коридору.

Марія дивилася йому вслід зі сльозами на очах і ледь не підстрибнула, почувши довгоочікуваний голос мами.

— Зустрічаєш мене? — стомлено всміхнулася та, і Маша пожалкувала, що не може допомогти донести сумку з харчами. Їй би хоч саму себе транспортувати до палати.

— Звичайно, мамусю, — дівчина цмокнула матінку в щоку. — Я дуже рада, що ти тут.

— Я теж, — кивнула та. — Але заспокоюся лише після того, як побалакаю з твоїм лікарем. Де його знайти? В ординаторській?

— Не знаю, Міхаель Олегович може бути будь-де, якщо ще не пішов. Але так, спробуй спочатку зазирнути в ординаторську. Тільки сумку постав, важка, я ж бачу, — Марія вказала на найближчу лаву, куди мати й поспішила покласти свою ношу.

— Ти теж посидь поки, не стій, втомилася, напевно, — поплескала по сидінню матір. — А я пішла шукати твого рятівника.

— Ой, ось же він! — на горизонті якраз з'явився предмет Марійчиних мрій.