Глава 23 (2) від 09.09 (ніч)

До обходу Марія встигла сходити до вбиральні (цього разу, на щастя, без ексцесів) і привести себе до ладу. Коли в палату ввалився натовп лікарів, дівчина вже чинно сиділа на ліжку, виставивши на їхній огляд хвору ногу. Як Машка і думала, майже ніхто з медперсоналу її не впізнав, ні лікарі (навіть Пельзнер, хоча це й не дивно, якщо він свого часу навіть прізвище бабусі ніяк не міг запам'ятати), ні медсестри чи санітарочки з нової зміни, яких вона зустріла в коридорі, коли поверталася із вбиральні. А от Володимир Дмитрович… Як не дивно, завідувач був єдиним окрім Дорошенка, Вовчанського та санітарки Галини Степанівни, хто згадав Машу. Вочевидь, їхні минулі словесні баталії настільки відклалися у нього в підкірці, що тіло зреагувало на нову появу колишнього подразника.

— О-о-о, які люди... — кисло заявив Камардін. — Те саме обличчя в тому ж місці. Лісницька, так? — уточнив він у Міхаеля Олеговича, що стояв поруч. — Гаразд, подивимося, що там у вас із ногою…

Лікарі зашепотілися, мабуть, намагаючись зрозуміти, звідки він знає Марійку, навіть Іван Борисович дивився на неї немов бачить уперше, хоча вона колись неабияк капала йому на мізки, майже вимагаючи нормального лікування. Ну і чорт із ним, із цим склеротиком! Їй, дякувати Богові, більше не доведеться мати з ним справи. Тепер у неї зовсім інший лікар, той самий, про якого вона п'ять із половиною років тому так мріяла.

Поки завідувач дуже вміло оглядав її щиколотку, Маша кинула нервовий погляд на натовп у білих халатах, присутність якого могла би пригнічувати, якби серед лікарів не було Ведмедя, виноградні очі якого дивилися м'яко і підбадьорювали. Ще одні очі, сірі й пронизливі, невдоволено мружилися, видаючи, що Вовчанський чимось незадоволений.

Закінчивши швидкий огляд, Володимир Дмитрович кивнув своїм думкам і пішов до дверей, про щось розмовляючи з Міхаелем Олеговичем (який дуже швидко глянув на Машу і непомітно для інших підморгнув) та медсестрою, решта лікарів потяглася за ними і тільки Олег Олександрович трохи пригальмував й обернувся до розгубленої Маші, яка чекала, що Камардін повідомить їй хоч щось щодо стану ноги та подальших планів лікування.

— Не хвилюйтеся і просто зачекайте, — швидко промовив Вовчанський внапівголос. — Я скоро прийду і все розповім.

Він знову був таким, як п'ять із половиною років тому, доброзичливим та зовсім не лякаючим, і підтримав у той момент, коли було потрібно. Ну дійсно, якби не Міхаель, Машка би без жартів замислилася про Олега, більше тут сподіватися нема на кого.

Аби скрасити очікування сніданку, Марійка зателефонувала матусі, сказала, що у неї все добре, і попросила привезти йогурту, а потім відкрила на телефоні файл із дипломною роботою, над якою активно працювала. Час за перечитуванням написаного матеріалу пройшов майже непомітно, і дівчина здригнулася, коли в палату постукали.

— Сніданок! — зазирнула всередину сестра-господиня. — Їсти будемо? Встати можемо?

— Їсти буду, але, боюся, тарілку на ходунках не донесу, — зітхнула Марія, згадавши, як пощастило бабусі, що мала онуку, яка приносила їй їжу.

— Нічого, зараз насипемо, — жінка ввійшла всередину, підхопила з тумбочки посуд Маші й повернулася вже з повною тарілкою манної каші та чашкою з гарячим чаєм, на якій лежав шматочок хліба.

Так, меню за п'ять із половиною років зовсім не змінилося. Тоді Машка навіть не думала, що колись опиниться на місці бабусі й пізнає всі «принади» лікарняного життя та харчування на собі.

— Дякую, — всміхнулася дівчина і, залишившись сама, взялася до трапези, відзначивши, що каша тут, як і раніше, смачна.

Після скромного сніданку Маша дістала з тумбочки шматок кексу і з'їла його з величезним задоволенням, згадуючи, як учора ввечері вони з Ведмедем разом пили чай. І тут, наче її думки раптом матеріалізувалися, у двері коротко постукали — і на порозі з'явився той, кого Марійка так хотіла побачити.

— Ну що, Машо-Маняшо, — всміхнувся Дорошенко, — я ж сказав, що нікому тебе не віддам, тим паче Олегу Олександровичу.