Глава 23 (1) від 06.09 (ніч)

Від зухвалих слів Олега Олександровича на мить оніміла не тільки Маша, а й Міхаель, який, певне, не чекав від молодшого колеги такого гонору.

— Дякую, що так дбаєте про МОЮ пацієнтку, але далі я сам, — нарешті сказав Дорошенко.

— Завідувач іще не призначив Лісницькій особистого лікаря, питання вирішиться після обходу, так що Марія Євгенівна цілком може стати і моєю пацієнткою, — продовжив наполягати на своєму Вовчанський.

— Не стане, — впевнено заявив Дорошенко. — Я вчора її прийняв, мені й вести.

— Хто знає, час покаже… — Олег Олександрович не зрушив ні на йоту, навіть не думаючи поступатися йому місцем біля ліжка пацієнтки.

— Покаже, — світлі очі Ведмедя примружилися. — І дуже скоро...

Іскри, які все сильніше зароджувалися між двома чоловіками в білих халатах, були погашені раптовим приходом медсестри.

— Я за градусником… — пробурмотіла Валентина, явно відчувши напружену атмосферу. — До речі, Олегу Олександровичу, вас кличе дідусь із шостої палати…

— Ідіть-ідіть, колего, — глянув на нього Дорошенко, — комусь терміново знадобилася ваша допомога. Самі ж сказали, що ваше чергування ще не закінчено… — крива напівусмішка, яка супроводжувала цю заяву, віддавала іронією.

Маша, звичайно, не хотіла зловтішатися, але була рада, що Вовчанського вдалося здихатися так легко. Хоча б цього разу.

— Олегу Олександровичу, дякую вам щиро, що зайшли, — втім мовила вона, бо дійсно була йому вдячна, — і за нічний укол теж дякую, інакше до ранку я б не витримала.

— Завжди радий допомогти, і вдень, і вночі… — відповів він, задиркувато глянув на Дорошенка і вийшов.

— Ви теж ідіть, Валю, — сказав медсестрі Міхаель Олегович. — Напевно, ваша допомога теж потрібна багатьом.

— А ви? — вона, взявши з тумбочки термометр, зробила крок до дверей, але зупинилася. — Скоро обхід…

— Я встигну, йдіть, — ведмідь повернувся до Маші, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

Дівчина невдоволено підібгала губи, але, швидко глянувши на Міхаеля, який у цей момент стояв до неї спиною, таки пішла за Олегом Олександровичем.

— Маленька бунтарко, а коли це ви з Вовчанським встигли так зблизитися? — Дорошенко сів на табуретку.

Невдоволений тон, яким було поставлене це питання, поєднувався з не менш підозрілим поглядом, і Марійка зніяковіла.

— Я… вночі невдало сходила до вбиральні та вдарилася ногою, — пояснила вона, втім, не розуміючи, чому повинна виправдовуватися, проте продовжила давати пояснення. — Медсестра була зайнята, тож Олег Олександрович сам зробив мені укол.

— Сам, кажете… — голос Міхаеля Олеговича звучав усе невдоволеніше.

— Так, — підтвердила дівчина. — Але ж ви теж власноруч робили мені укол.

— Я — зовсім інша справа.

— Чому? — Машка невинно поплескала очима, викликаючи його на відвертість.

— Тому що я ваш особистий лікар, — аргументував він. — Майже. І щоб ним стати, не повинен запізнитися на обхід. Тому давайте якнайшвидше подивлюся, як ваші справи, і приєднаюся до колег.

Марія без зайвих запитань простягнула йому ногу і вкотре подумала, які ж делікатні у Ведмедя руки. Їм можна довіритися, вони не завдадуть зайвого болю, тільки допоможуть і нададуть полегшення.

— Ну як? Гірше від учора не стало? — стурбовано спитала дівчина.

— Ні, погіршення немає, — заспокоїв лікар.— Покращення поки що теж, але ліки працюють, лише потрібен час, — він підвівся зі стільця. — Скоро буде обхід, можете поки що вмитися. Я ще зайду...

Дорошенко пішов до дверей, і Машці відчайдушно захотілося, щоб він якнайшвидше повернувся. Посидів біля ліжка, посміхнувся, заспокоїв… та просто побув поряд.

— Міхаелю Олеговичу, я хотіла уточнити… — почувся голос Валентини, яка явно чекала лікаря в коридорі. Потім двері зачинилися — і Маша нічого конкретного почути не змогла, тільки голоси, що поступово віддалялися, але відчула раптове бажання зіскочити з ліжка, вирушити слідом і таки дізнатися, що такого хотіла від Ведмедя ця білява особа.