Глава 22 (3) від 04.09

«Дарма я конкретизувала, — відразу пожалкувала Марія, побачивши реакцію лікаря, по спині пройшов холодок. — Та що відбувається між цими двома? Гаразд, мені в будь-якому випадку треба якнайшвидше піти».

— Ой, як пізно! — вигукнула вона, кивнувши на настінний годинник, де було майже пів на четверту ранку, і намагаючись тим самим змінити тему. — Ще раз вибачте, що розбудила серед ночі, я вже піду, та й ви поспіть іще трохи, у вас же пацієнти…

— І один із них (точніше, одна) зараз потребує допомоги, — чоловік підійшов до неї й навис із тим самим небезпечним прищуром. Вона не очікувала, що милий та добродушний Олег Олександрович може ТАК дивитися. — Ходімо, Маріє, допоможу вам дістатися палати.

— Та ні, не треба, ви відпочивайте, я сама дістануся... — почала була Марійка, намагаючись придумати, як втекти, бо почувала себе все більш незатишно під цим дивним поглядом, який навіть не бралася розшифровувати.

Але, на щастя, вигадувати нічого не довелося, бо в коридорі раптом почувся шум, а потім в ординаторську квапливо постукали і, повернувши ручку, різко відчинили двері.

— Олеге Олександровичу... — медсестра завмерла на півслові, переводячи підозрілий погляд із Машки (яку явно не очікувала тут побачити, тим паче в такий час) на Вовчанського, що стояв у неї над душею, і назад.

— Що трапилося, Валю? — обернувся до неї лікар і (дякувати богу!) таки відійшов від Марії. — Комусь іще, крім Лісницької, знадобився терміновий укол знеболювального?

— Укол знеболювального? — автоматично перепитала дівчина, немов у ступорі, кинула ще один уважний погляд на Машу, яка все ще притискала до плеча вату, і нарешті повернулася до суті запитання: — А, так… Швидше, там у пацієнта кровотеча відкрилася! — і кинулася геть.

Олег Олександрович вибіг слідом за нею, а Марійка, вставши на ходунки, вийшла в коридор і побачила світ в одній із палат, звідки долинали квапливо-схвильовані голоси. Палата розташовувалась у протилежному боці коридору по відношенню до її власної, так що дівчина, ще раз глянувши в тому напрямку, розгорнулася і пошкандибала до себе. Господи, як добре, що в неї самої не настільки серйозні пошкодження і не було оперативного втручання.

«І не буде!» — вирішила вона, лише переконавшись у своїх намірах зробити все можливе, щоб уникнути операції та обмежитися консервативним лікуванням.

Заснула Маша далеко не відразу, прокручуючи в голові те, що сталося, і дивні відчуття від поведінки Вовчанського, якого вона побачила з незвичайного боку. Але її нічні здивування не йшли в жодне порівняння з ранковими, коли після відходу медсестри, яка взяла кров на аналіз і принесла градусник, до неї раптом зазирнув Олег Олександрович власною персоною. З досвіду Марія знала, що лікарі досить рідко навідують пацієнтів до загального ранкового обходу, хіба що особистий лікар може на хвилинку забігти, а от черговий тільки в екстреному випадку.

— Ну як нам спалося? — всміхнувся чоловік. Від його нічної хижості не залишилося й сліду.

— Добре, — Машка, сівши в ліжку, абияк пригладила розпатлане зі сну волосся. Знала б, що він прийде, причепурилася б. — Але нога вже починає боліти…

— Оскільки у нас був нічний укол, має пройти певний час, тож знеболюватися можна не раніше дев'ятої-пів на десяту, якраз після обходу. Дотерпите?

— Ну а що мені залишається, — зітхнула дівчина. — Температура начебто нормалізувалася, — вона кивнула на градусник, що лежав на тумбочці, — тепер треба зняти запалення…

— Якщо вже я прийшов, давайте подивимося вашу ногу… — почав було Олег Олександрович, але в цей момент двері палати відчинилися і на порозі з'явився… Міхаель Олегович.

— О, я, здається, якраз вчасно (почув вашу розмову, коли підійшов), — Ведмідь розмашисто увійшов усередину. — Бачу, Марії Євгенівні потрібна допомога…

— Я б так не сказав, ми чудово впораємося власними силами, — відповів йому Вовчанський із ледь помітним роздратуванням. — І, до речі, моє чергування ще не завершилося, а ваша зміна поки що не розпочалася…