Глава 21 (3) від 31.08

І справді, як не сподівалася вона безтурботно проспати до ранку, доброї ночі не сталося... Ні, спочатку все було нормально. Після того як лікар пішов, Машка переодяглася до сну, з особливою обережністю вдягаючи в штанину ліву ногу, і залізла під ковдру.

«Ну ось, тепер і я спатиму тут, — вона спробувала зручніше влаштуватися на скрипучому ліжку. — М-мда, бідна бабуся, навіть моя розкладачка була кращою».

До речі про бабусю. Маша попросила матусю поки не казати їй, що внучку госпіталізували, бо точно захоче приїхати, а на вулиці слизько... На тумбочці пілікнув телефон: прийшло повідомлення від матері, де та з тривогою питала про заразну хворобу, про яку повідомив їй Миколка. От же ж набридливий балакун! Маша одразу написала матінці, що немає жодної заразної хвороби і це був лише привід, аби Хвостенко відчепився. Згадавши, як Міхаель забрав її з-під носа колишнього однокласника, дівчина всміхнулася і в чудовому настрої поринула в сон.

А вночі їй захотілося до вбиральні. Темрява в кімнаті розсіювалася тільки завдяки тьмяному світлу, що йшло від незанавішеного вікна. Якби не випав сніг, то темрява була б повною. Марія спросоння дотяглася до ходунків і темним коридором (далекий вогник був тільки на порожньому посту медсестри) пошкандибала до вбиральні, де було тісно і не надто зручно.

Упоравшись зі своїми справами, вона вимкнула в туалеті світло і, знову занурившись у темряву коридору, попрямувала назад до палати, проте її зір не встиг переналаштуватися і Маша зачепилася за щось ходунками (здається, це було крісло-каталка, що стояло біля стіни) та відчула, що падає. Щоб зберегти рівновагу, вона необережно сперлася на постраждалу ногу, ту пронизало болем.

Застогнавши, дівчина деякий час стояла на здоровій нозі, важко припавши до ходунків і намагаючись роздивитись обстановку. Коли очі звикли до темряви, вона сяк-так дісталася до палати, видерлася на ліжко і спробувала заснути, проте нога пульсувала від болю і не давала розслабитися. Полежавши якийсь час у марних спробах знову поринути у сон, Марійка зрозуміла, що без уколу до ранку не дотягне.

Оскільки кнопку виклику медсестри в палату так і не провели, довелося Маші шкандибати через усе відділення до ординаторської, стукаючи ходунками в нічній тиші. Вовчанський же сам сказав, аби будила його, якщо раптом щось трапиться, то нехай тепер не ображається. Постукавши кілька разів, вона прислухалася і постукала знову, після чого всередині почулися кроки, клацнув замок і двері прочинилися.

Вигляд в Олега Олександровича був сонний і трохи пом'ятий, але почуття гумору прокинулося раніше за нього самого.

— Лісницька? Ви таки скучили і вирішили не чекати ранку, щоб мене побачити? — спитав він і, прикривши рота рукою, позіхнув.

— Я скучила за уколом знеболюючого, — простогнала дівчина.

Лікар миттю посерйознішав:

— Що трапилося? Сильно болить?

— Угу, сильно, — кивнула Машка. — Я… у вбиральню ходила, а дорогою назад у темряві мало не впала і необережно сперлася на ногу. Думала, мине, але болить все дужче…

— Добре, що прийшли і не терпіли, — він відійшов з проходу, даючи їй дорогу. — До процедурної далеко, тож заходьте. Подивлюся, що у вас із ногою, і зроблю укол.

«Він теж сам робити зібрався і не кликатиме медсестру?»