Глава 20 (3) від 25.08

Спочатку вона зраділа, але потім задумалася. Дівчина не розуміла, чому Олег Олександрович начебто гнівається. Чи то на неї, чи то на Міхаеля, або ж на те, як Маша п'ять із половиною років тому мало не окупувала увагу Дорошенка та ігнорувала інших лікарів, фактично виставивши їх некомпетентними. У тому числі й самого Вовчанського. З іншого боку, вони самі не горіли бажанням допомагати бабусі, навпаки, всіляко від неї відкараскувалися.

Хм-м, може, в ньому говорять професійні ревнощі? Мовляв, навіть зараз Машка ставить під питання його лікарський авторитет, який, зважаючи на все, за минулі роки значно зріс. Заплутавшись у поведінці лікаря ще сильніше, Марія вирішила принаймні не робити його своїм ворогом і спробувати залагодити конфліктну ситуацію.

— Хай там як, дякую вам, що завітали навіть у такий пізній час, — нарешті зітхнула вона, визнавши, що надто бурхливо відреагувала на несподівану появу лікаря (нехай і не без причини). Бо, якщо в лікарні все як і раніше, їй просто пощастило, що взагалі хтось прийшов. Іван Борисович би точно знову не зайшов (у кращому разі відкомандирував би медсестру, і то навряд), та й взагалі, він і нічних чергувань ніколи не брав, залишаючи цю стомливу справу молодшим колегам. А ще (на відміну від Пельзнера) Олег Олександрович запам'ятав не лише її прізвище, а й ім'я по-батькові, отже, добре вивчив медичну картку.

— Будь ласка, — іронічно озвався чоловік. — М-мда… Я думав, що це ваша бабуся була примхливою пацієнткою, але, зважаючи на все, ви теж десь недалечко. Скажіть, Лісницькі всі такі? Це гени?

— Це здоровий глузд і потреба у гідному ставленні з боку медперсоналу! — відрізала Марія, зачеплена за живе його їдкими словами. Воістину, у лікарів і пацієнтів діаметрально протилежна думка та погляд на ситуацію. Напевно, тільки опинившись на місці пацієнта, лікар зміг би його зрозуміти, відчувши всю силу відчаю та безпорадності, коли ти від себе зовсім не залежиш і не знаєш, чи будеш знову нормально ходити і чи зможеш повернутися до повноцінного життя.

— Та куди вже гідніше?! — розвів руками Вовчанський. — Усі давно сплять, а я тут, із вами.

«Може, тобі за це ще й орден видати?!» — так і кортіло сказати Марійці, але вона, зрозуміло, була тепер дорослою і набагато стриманішою панянкою, а тому продовжила політику примирення.

— І я вам за це дуже вдячна, — дівчина спробувала всміхнутися, хоч би в'яленько. — За бабусю, до речі, також. Ви свого часу дуже їй допомогли.

— Кхм... І як у неї зараз справи? — голос чоловіка пом'якшав.

— Не скажу, що було легко, ми пройшли довгий шлях реабілітації, але тепер вона повністю відновилася і вже давно ходить сама, навіть без тростини, — цього разу усмішка Маші була щирою.

— Це дуже добре. Отже, всі наші зусилля були недаремними, — вдоволено кивнув Вовчанський. — До речі, усмішка пасує вам набагато більше, ніж розлючені погляди, — раптом додав він. — Треба ж, така маленька, а гонору на чотирьох.

— Яка вже є, — Машка трохи зніяковіла від раптового компліменту. — Мені просто не треба давати привід, тоді й лютих поглядів не буде.

— Так-так… — зітхнув лікар. — Гаразд, давайте вже переходити до справі, — і глянув вичікувально.

— Д-давайте, — вона глянула у відповідь запитливо, мовляв, а що, власне, від мене вимагається.

— Чи не ви тільки-но розпиналися, як не любите чужих дотиків, — пояснив Олег Олександрович. — То що, Маріє Євгенівно, чи можна до вас доторкнутися? — дивний вираз його сірих очей нервував. — На жаль, без дотиків огляд буде неінформативним.