Глава 18 (2) від 06.08

Коли вони під'їхали до приймального відділення, де поряд стояло кілька швидких і групка парамедиків окупувала найближчий кіоск з кавою, Марія згадала, як колись бачила біля нього й Міхаеля Олеговича. Цікаво, тут продають дуже смачну каву чи медики просто не мають альтернативи? Подумавши, що від усіх них залежать життя потенційних пацієнтів, вона наповнилася повагою. Ведмідь, до речі, хоч і не їздить на швидкій, теж рятує людей, і за одне це виникає несвідоме бажання зробити щось і для нього. Як мінімум, зварити смачну каву.

– А мене хоч пустять до відділення? Пізно вже, – Машка смикнула дверну ручку, але та не піддалася.

– Там… – Дорошенко раптом перехилився через дівчину, майже навалившись зверху. Його обличчя було так близько... надто близько.

– Що? – рознервувалася Марійка, втискаючись в сидіння, в роті раптом стало як у Сахарі.

– Ручка погано працює, – пояснив він. – Мені її одна з пацієнток ледь не зламала.

– Тобто ви не тільки мене катаєте на машині? – розчаруванню Маші не було межі. Всередині все опустилося, романтично-схвильований настрій поступився місцем ображено-обуреному, хоча вона й розуміла, що поводиться як дитина... чи як ревнива жінка.

– Я лікар, тому допомагаю всім нужденним, – тон Ведмедя залишився незмінним, ніби Машка не засунула носа в його справи, а він сам продовжував нависати над нею. – Це була бабуся (років десь сімдесяти п'яти), важка така, ледве на сидінні вмістилася, з паличкою. Навалилася всією вагою на ручку, коли дверцята відчиняла, от і… А я не маю часу в сервіс заїхати, робота.

Марійці відразу полегшало.

– Вибачте, я… – їй стало так соромно. – Звичайно, не моя справа, кого ви катаєте у своїй машині. Ви лікар і…

– А ви єдина пацієнтка, у кого я вечеряв і кому вирішив подарувати бабусину ложечку, яка дуже дорога мені як пам'ять, – усмішка лікаря гіпнотизувала. – Дуже давно я їв десь іще крім дому чи лікарні. І, зізнаюся чесно, давно не отримував від їжі такого задоволення, не кажучи вже про спілкування з людиною, яка склала мені компанію.

Дівчина слухала ці солодкі для її вух промови, дивилася на губи Міхаеля і чомусь думала про поцілунки. Дурниці які, особливо враховуючи той факт, що бородаті чоловіки все ще викликали у ній відторгнення. Але, Боже, цей конкретний індивід робив на неї якийсь неймовірний вплив і змушував думки рухатися зовсім не в тому напрямку. Цікаво, чи думав про щось подібне він сам? Судячи з його розширених зіниць, вона була не самотня у своїх фантазіях.

«Поцілує? Чи не поцілує? Та чи я хочу, аби поцілував? Чи готова? Чи це тут доречно? – купа думок, що проносилися в голові Марійки, змушувала серце битися все частіше. Вона нервово облизнула пересохлі губи й побачила, як затремтіли крила носа у чоловіка, що схилився над нею. – Ой, здається, зараз щось буде!»