Глава 17 (4) від 01.08 (перезалив глави від 31.07)

«О господи, тільки тебе не вистачало!»

– Миколко, будь ласка, не треба так репетувати, – скривилася Марія, дивлячись на рослого хлопця, русяве волосся якого розтріпалося після вітру (От же, знову без шапки, шалапут!). Він наближався до них із войовничим виглядом і, здається, зібрався влаштувати скандал. – Лікар це, до лікарні мене везе.

– Ти що, захворіла? А чим? – не вгавав колишній однокласник, підходячи ще ближче.

– Це… – Марійка в паніці розмірковувала, яку ж придумати відмовку, щоб Хвостенко відстав. Якщо дізнається, що поранила ногу, сам на руки схопить, вже точно. – Це заразна хвороба, – на ходу вигадувала дівчина. – Так, дуже заразна, тому краще не наближайся! – спробувала налякати вона.

– А чого він тоді тебе на руках тягне, якщо заразна? – підозріло примружився хлопець, але пригальмував.

«Боже, який сором!»

– У лікаря щеплення є, а в тебе немає, тому йому не страшно, – імпровізувала Машка, бажаючи тільки одного: якнайшвидше поїхати, щоб Миколка залишився далеко позаду.

– А тітка Ліна знає? – Хвостенко, немов виправдовуючи своє прізвище, йшов за ними хвостиком до самої машини. – Якщо ні, я їй зателефоную.

– Звичайно ж матінка все знає, без її дозволу я б нікуди не їхала. А ти займався би своїми справами, га! – Марійка більше не могла стримуватися. Ну дістав же! Ще голосніше б репетував, щоб точно вся округа збіглася. Он, чоловік із собакою вже на них коситься.

– Як я можу, якщо ти захворіла? – продовжував пручатися хлопець, явно маючи намір сісти до них у машину.

«Аргх, господи, дай мені сили його не прибити!»

– Дякую тобі за турботу, правда, – її тон трохи пом'якшився (як-не-як Миколка і правда за неї хвилюється), – але я не хочу, щоб захворів ще й ти!

– Але…

– Хлопче, як уже сказала Марія Євгенівна, я лікар, тож зможу чудово подбати про пацієнтку і без вашої допомоги. Якщо вона вважатиме за потрібне, то повідомить вам, в якій лікарні проходить лікування. Але щонайменше найближчі пару тижнів я б наполегливо радив вам її не турбувати, – тон Міхаеля Олеговича був холодним і твердим. Чоловік відчинив пасажирські дверцята і допоміг Марійці сісти. – Радійте, що вам самому (принаймні зараз) не потрібна медична допомога.

– Я не зрозумів, це що – погроза?! – зсунув брови хлопець.

– Просто попередження, – голос Ведмедя зазвучав різкіше. – Вам же сказали, заразно. Хочете сидіти у карантині?

– Н-не дуже, – Микола (ну нарешті!) відступив на пару кроків.

– Тоді не наближайтеся, – зачинивши двері Марійки, Дорошенко обійшов машину і сів поруч, більше не витрачаючи час на непотрібні розмови.

– Це… колишній однокласник, – навіщось пояснила Маша. – Списував у мене весь час. Напевно, тому й звик липнути.

– Добре, що не хлопець.

– Чому? – дівчина завмерла, чекаючи відповіді.

– Тому що ви гідні більшого, – лікар завів мотор – і машина поїхала по засніженій вулиці.