Глава 17 (1) від 23.07

– Завдяки Ведмедю з Машею та її бабусею все добре, – пролепетала Марія. – Точніше, було добре аж до сьогодні.

– Це не може не тішити, – саркастично відгукнувся лікар. – І не можу не помітити, що Маші дуже пощастило знову зустріти Ведмедя, який обов'язково поставить її на ноги.

– У цьому я нітрохи не сумніваюся! – палко вигукнула дівчина.

– Настільки у мені впевнені? – хмикнув він.

– Ви ж не обдурите мої очікування? – відповіла вона запитанням на запитання.

– Все залежить від того, чого ви від мене чекаєте, – Дорошенко підвівся з дивана. – Щодо мене, то я вже посидів на пеньку, а тепер не відмовився б від пиріжка.

Ну от, жартує. Хоча, можливо, в ньому говорить образа

– Міхаелю Олеговичу, вибачте, що назвали Ведмедем. Ми не хотіли вас образити, правда, – дивлячись на чоловіка знизу вгору, Маша почувала себе кішкою, що нашкодила, яку господар застав на місці злочину.

– А на що мені ображатись? На правду? – підняв брову він. – Тим паче я більше не Ведмідь.

– Як це?

– Плавання… Для кращого зчеплення з водою шкіра має бути гладкою, – і задер рукав, демонструючи передпліччя, на якому більше не було зайвої рослинності, але виднівся краєчок татуювання, що йшло вгору.

Машка намагалася не сильно вирячатися, але їй (господи, зовсім з глузду з'їхала) відразу захотілося побачити Міхаеля в плавках та оцінити результат.

– Ч-чудово… – тільки й промовила вона.

– Сподіваюся, тепер ви боятиметеся мене значно менше, – чоловік опустив рукав.

Дівчина здригнулася. Значить, цю частину розмови він теж чув… І Марійчина уява змінила напрямок. Замість блакитної гладі басейну і спокусливого чоловічого тіла без зайвої рослинності з глибин пам'яті виринула каламутна вода річки, волохате чоловіче тіло, що тягнуло лапи до дівчинки-підлітка, густа темна борода його володаря та...

– Справа не у вас, – скривилася Марія.

– Розумію. Справа в психологічній травмі з дитинства та асоціаціях, з нею пов'язаних, – голос Міхаеля Олеговича став заспокійливим. – Ну а я як гарний лікар збираюся стерти ці асоціації, якщо тільки маленька бунтарка мені це дозволить.

– Дозволю, – несподівано для себе рішуче заявила вона. – В-вірніше, спробую.

– Домовилися, – кивнув він. – А з приводу пиріжка я, до речі, не жартував.

І вони здійснили набіг на кухню. Пиріжків у будинку не виявилося, натомість був материн фірмовий кекс із цукатами та горіхами.

– Я заварю чай, – Маша потяглася до чайника.

– Давайте я сам, – зупинив її Дорошенко. – Однією рукою триматися за ходунки, а іншою наливати окріп – не найкраща ідея.

– Добре, – погодилася дівчина. – Тоді я поки що піду до ванної, – вона пошкандибала у бік санвузла, схвильована ще і від того, що на їхній кухні вперше за багато років господарював чоловік.