Глава 16 (3) від 19.07 (ніч)

– М-можете посадити мене геть туди, – дівчина вказала на лавку при вході.

– Впевнені? – Міхаель Олегович не поспішав відпускати пацієнтку. – Може, краще на диван? Хоча ви маєте рацію, треба роззутися, – він усадив її на лавку, опустився на одне коліно і почав розшнуровувати черевик на постраждалій нозі, після чого обережно витяг її назовні і надів м'яку рожеву тапочку. – Я вгадав, це ваша?

– М-моя, – Маша знову згоряла від збентеження, хоча лікар і не робила чогось занадто відвертого. – Дякую, далі я сама.

Він, продовжуючи сидіти перед нею навпочіпки, підняв голову і заглянув дівчині в очі, немов питаючи: «Ти впевнена?». Марійка не витримала і відвела погляд, чудово розуміючи, що щоки, до яких заструмувала кров, видають її з головою.

– Ну добре, – не наполягав він і, підвівшись, теж почав роззуватися. – Чоловічих капців, як я бачу, ви в хаті не тримаєте?

– Чоловічі в тумбочці, – підказала Машка.

– Хм… – Дорошенко відчинив дверцята тумбочки. – Навіть дві пари, – він дістав чорні.

Здавалося, настрій чоловіка змінився, він ніби був чимось незадоволений, хоча більше нічого не сказав.

– Якщо ви подасте ходунки, вам не доведеться носити мене по квартирі, – попросила Марія. – Вони на балконі, – і кивнула у бік великої кімнати, – від бабусі лишилися.

– Ви втомилися кататись у мене на руках? – Ведмідь одягнув капці, які виявилися йому майже по нозі.

– П-просто... адже вам мене ще вниз по сходах нести, – пояснила вона, знімаючи куртку і подаючи чоловікові.

– А-а, ну дійсно, – він теж зняв верхній одяг, повісив речі на вішак і вирушив у вказаному напрямку, а невдовзі повернувся зі складеними ходунками, які швидко розклав і поставив перед дівчиною. – До речі, як ваша бабуся?

О-о, бабуся... Марійка зробила все, щоб поставити її на ноги. Не слухала заперечень, давала всі необхідні ліки, мотивувала виконувати вправи та робила масаж, завдяки чому стан бабусі став стрімко покращуватися. Буквально через півтора місяці вона ходила вже не з ходунками, а з тростиною, яку купила для неї Машка. Після рентгена, який показав, що перелом зрісся, бабуся спробувала ходити без тростини. Спочатку гуляла під руку з Машею, а потім поступово змогла й сама. Біль у нозі минув і трохи турбував лише в дощову погоду, але з кожним роком неприємні відчуття слабшали.

– Завдяки вашим зусиллям з нею вже все гаразд, – усміхнулася Марія. – Але після того випадку вона ще більше ненавидить лікарів та лікарні, навіть до фізіотерапевта відмовилася ходити. Я її ледве на рентген умовила.

– Пам'ятаю-пам'ятаю, характер у Євдокії Олексіївни – кремінь, – усміхнувся і лікар, дивлячись як Маша, абияк пристосувавшись до ходунків і підібгавши хвору ногу, шкутильгає у вітальню. – А у вас гарно виходить.

– Та невже… – буркнула дівчина. – Поки показувала їй, як правильно на них ходити, і сама навчилася, але не думала, що мені це колись знадобиться, – вона важко опустилася на один край дивана і вказала чоловікові на інший. – Ви теж сідайте, не стійте.

– Чесно кажучи, я ще п'ять років тому хотів дізнатися, як у вас справи та де ви живете, – Міхаель Олегович скористався запрошенням та сів поруч. – Минулого разу ви з бабусею виписалися і просто зникли, а за адресою, вказаною в її медичній карті, був порожній будинок. Я… ем, проїжджав там неподалік, вирішив завітати, якщо все одно по дорозі, але нікого не застав.

«Звичайно не застав, ми ж на час одужання забрали бабусю до себе, – здивувалася його зізнанню Маша. – Але… О господи, невже він і справді туди ї»здив?!

– Н-нащо? – вона проковтнула. – Навіщо ви нас шукали?

Дорошенко дивився на неї пильно, не блимаючи:

– Не люблю, коли пацієнти зникають із мого поля зору і я не знаю, що відбувається з ними далі. Звик все контролювати, щоб ви знали.

– Тільки через це? – ризикнула спитати Марійка.

– Не тільки.

– А чому ще? – і серце забилося швидше.

– Тому що Ведмідь хотів дізнатися, яке там життя-буття в його Маші, – була його відповідь.

«Він нас тоді чув!»