Глава 15 (4) від 10.07

– Все, завтра вранці знімаємо шви – і можемо вас виписувати, – приголомшив Машку Пельзнер після ранкового обходу.

– А як же перев'язування? – здивувалася вона.

– У принципі, перев'язування більше не потрібні.

– Як не потрібні? Там же рани… – Маша відмовлялася розуміти його слова.

– Зробимо вам завтра після зняття швів останнє перев'язування, знімете його за три дні. Якби не ваш кашель, ми б іще тиждень вас поспостерігали, а так… – Іван Борисович махнув рукою. – Хворійте далі вдома.

Судячи з його вигляду, сперечатися марно, та й завідувач наступного ранку підтвердив вердикт. Врешті бабусі не призначили ні ЛФК, ні фізіотерапію, ні електрофорез, ні масаж і якомога скоріше виписали недоліковану через бронхіт, що загострився. А у них же на поверсі є кабінет фізіотерапії, до якого бабуся абияк за допомогою Машки вже змогла б дочапати на ходунках. Якби їх потримали в лікарні ще хоч пару тижнів, можна було б і потренуватися, і нормально перев'язування закінчити, і за швами поспостерігати. А що вдома? У них немає автомобіля, щоб дістатися найближчої лікарні й піти на процедури, та й не може бабуся поки в ньому їхати: їй важко і боляче сидіти, вона здебільшого лежить.

З іншого боку, тут усе одно ніякого догляду, а вдома бабусі буде спокійніше, адже, як відомо, рідні стіни допомагають. Саме ці думки заспокоювали Марійку, коли вона замовляла машину для перевезення лежачих хворих, що зробило остаточну дірку в їхньому і без того дірявому бюджеті. Він і так був майже на нулі після купівлі власних ходунків, які Маші вдалося взяти з гарною знижкою в ортосалоні при лікарні, а вже тепер... А їм ще ліки купувати.

«Ну от і все…» – Машка, забравши виписку та отримавши мізерні рекомендації продовжити лікування амбулаторно, збирала речі.

Отже, їх виписали сьогодні, а у Дорошенка чергування лише завтра ввечері... Значить, не судилося їм більше зустрітися. Можливо, це навіть на краще. Надто холодно він поводився вчора вранці, надто відсторонено. Напевно, навіть не згадає їх за кілька днів і не помітить, що їх виписали. Якщо тільки про ложечку зниклу не спитає. Ложечку, до речі, Марія спочатку хотіла повернути і вже думала, через кого могла би передати, але потім вирішила залишити собі. Частково як компенсацію за образу, частково як пам'ять.

– Знаєш, ти так подорослішала за ці два тижні, – сказала Маші бабуся, коли вони чекали на машину. – Так захищала мене… як маленька левиця! Не знаю, як би я тут була без тебе.

От і Машка не уявляла. Вона навіть думки не припускала залишити бабусю в лікарні саму, щодня бачачи в сусідніх палатах майже повну відсутність нормального догляду за лежачими хворими.

«Отож, туди краще більше ніколи не потрапляти!» – винесла вердикт дівчина, і тим не менше через п'ять із половиною років сама потрапила в ту ж палату… і до того ж лікаря, на якого колись покладала такі надії і який прямо зараз сидить на сусідньому з нею сидінні та крадькома поглядає на Марійку так, що у неї всередині все перевертається.