Глава 15 (3) від 08.07

Машка не знала, як реагувати на ці слова. Атмосфера між ними змінилася, виникла дивна напруга. Ведмідь віддалився, наче чогось злякавшись.

– Ну, я піду, а то чай охолоне і знову доведеться гріти, – Маша вирішила піти першою, не чекаючи, коли він сховається за дверима ординаторської. – Ще раз дякую за ложечку, – і, розвернувшись, дрібними кроками попрямувала коридором, відчуваючи, що її проводжає чоловічий погляд.

Маша боялася озиратися і була напружена до краю, та й окріп в обох руках не давав розслабитися, так що до палати вона дійшла на задерев’янілих ногах, боячись зробити зайвий рух.

– Ти чого так довго? Нічого не сталося? – бабуля взяла в неї чашку і ковтнула чаю. – О, яка гарна ложечка. Звідки така? – глянула вона на ложечку в чашці Марійки. – У нас такої не було.

– Лікар позичив, так вода краще гріється, – розгублено пробурмотіла Машка, дивлячись на ложку і розмірковуючи над тим, як тепер її повернути. Адже для цього потрібно знову зустрітися з Дорошенком, а їй цього чомусь не хотілося.

Укладаючись спати, вона розмірковувала про те, що сталося. Ну, і що це з ним було? Злякався, що зв'язався з малоліткою і можуть бути наслідки? Гадає, Машка накинула на нього оком, якщо постійно просить про допомогу? Ха, ніби їй того треба! Та він для неї взагалі старий! Скільки там йому зараз? Двадцять п'ять? Двадцять сім?

«Господи, ну який же старий?! Просто дорослий», – обсмикнула себе дівчина, чудово розуміючи, що в ній говорила образа.

А вранці, коли заглянув у палату перед загальним обходом, Міхаель Олегович був хоч і доброзичливим, але стриманим і навіть трохи відстороненим. Наче вчора між ними не сталося нічого особливого і він не розмішував своєю ложкою чай у Марійчиній чашці без її на це дозволу. Ніби вони не зблизилися настільки, що він розповів їй про свою бабусю і мотиви, які спонукали його стати лікарем.

Загалом, у повітрі відчувався холодок і невидима стіна, якою великий і дорослий Ведмідь відгородився від надто маленької для нього (і, можливо, набридливої) Маші. Тому вона не почала його утримувати, коли чоловік вийшов з палати, не шукала зустрічі і в коридорі, коли він здавав зміну та збирався додому. Досить йому нав'язуватися!

«От прийде на наступне чергування, тоді й розберемося, як далі спілкуватися», – вирішила Марія.

Та чи могла вона знати, що наступна їхня зустріч відбудеться не через кілька днів, а лише через п'ять з половиною років?!.