Глава 14 (2)

– Вибачте, не міг вирватися раніше: треба було пришити людині пальчики, – він спустив маску і всміхнувся. – Що у вас трапилось?

– Та от, ногу крутить, і коліно ніби рідиною накачали, – поскаржилася бабуся, що якраз прокинулася.

– З приводу коліна не переймайтеся, таке буває, – заспокоїв лікар, оглядаючи бабусину ногу. – Можливо, навіть відкачувати нічого не доведеться, згодом мине, треба просто трохи зачекати. Тим паче ви приймаєте таблетки, які зменшують набряклість. А от із приводу болю… – він замислився. – Думаю, варто пропити курс протизапальних. Адже у вас постраждала не тільки кістка, але також м'язи і зв'язки... не кажучи вже про множинні синці. Я скажу медсестрі, вона зараз занесе вам пігулки.

– Дякую, лікарю, – бабуся закашлялася.

– А що з приводу кашлю? До вас приходив пульмонолог? – насупив брови Дорошенко.

– Приходив, – відповіла Маша. – Саме сьогодні. Сказав, що це справді загострення хронічного бронхіту, і прописав відхаркувальні. От бабуля і почала кашляти ще сильніше.

– Зате тепер мокротиння добре відходить, – схвально кивнув Міхаель Олегович. – Тяжко вам, звичайно, доводиться, і одне, й інше… Але головне, що є позитивна динаміка, тож усе буде добре.

Ось вони – ті слова, на які Марійка так чекала. Просто пару фраз підтримки та добрий погляд.

– А у того, кому ви пальці пришивали, також все буде добре? – не стрималася Маша.

– Так, операція пройшла успішно, – він втомлено обтер чоло зовнішньою частиною долоні.

– Пощастило цій людині, що операцію їй робили саме ви, – зовсім вже розговорилася Машка.

Дорошенко нічого на це не відповів, просто всміхнувся і побажав доброї ночі, але наостанок все ж таки додав:

– Якщо раптом що, не соромтеся, будіть мене, я сплю в ординаторській.

Він вийшов у коридор, і бабуся не змовчала, прокоментувала його зайву волохатість.

– Міхаель Олегович, звичайно, лікар від Бога, але Господи, він такий волохатий… Справжній ведмідь! І як я раніше не помічала?!

Так-так, саме бабуся прозвала його Ведмедем.

– Так, ми з ним і справді Маша та Ведмідь, – погодилася Марійка. – Він такий великий, волохатий і завжди мені допомагає, ну а я маленька, задиркувата і колупаю йому мізки. Хоча ти ж знаєш: я терпіти не можу волохатих мужиків! І бородатих теж…

– Все ще згадуєш того збоченця?

– Боюся, ніколи не забуду, – Машку знову пересмикнуло від неприємних спогадів.

– Міхаелю Олеговичу, я саме вас шукала! – надто голосно почулося з боку дверей.

Марія з жахом глянула в тому напрямку і побачила, що двері в коридор трохи прочинені.

– Думаєш, він нас чув? – пошепки спитала бабуся. – Ех, не треба мені було язиком молоти. А втім… ну дійсно – справжній Ведмідь!

«Господи, хоч би не образився!» – подумки благала Маша, згоряючи від сорому і корячи себе за довгий язик, але якщо так подивитися, вона всього лише сказала правду.

Так, найчистішу правду, тому що через певні події від волохатих і тим паче бородатих мужиків її просто нудило. І в той же час… після зустрічі з Ведмедем бородаті чоловіки поступово починають асоціюватися у дівчини не з неприємними спогадами з минулого, а з ваблячою аурою Дорошенка.