Глава 12 (3)

Машку ніби струмом пройняло від цього випадкового торкання. Вона ледь не відсмикнула руку, але вчасно схаменулась і продовжила обіймати бабусю, відчуваючи теплу чоловічу долоню на своїй долоні.

– А тепер робимо перший крок, – скомандував лікар. – Так, добре. І ще один…

Ось так, підтримуючи та підбадьорюючи бабусю, повільно й неквапливо вони пройшли з нею коло по палаті, потім ще одне, а далі вона спробувала сама. Нервувала і переживала, але зробила кілька перших самостійних кроків і всміхнулася:

– Ці ходунки зручніші за ті, які Іван Борисович приносив.

– Я взяв для вас найлегші, щоб не важко було переставляти, – Ведмідь знаходився неподалік, готовий у разі потреби підхопити пацієнтку, і рухався паралельно з нею.

– Ось за це дякую! – бабуся зробила ще один крок. – Мені зараз хоча би себе втримати. Втомилася я щось… – і похитнулася.

Лікар відразу опинився поруч і підтримав. Маші навіть ворушитися не довелося, чоловік усе зробив сам.

– Все добре, – підбадьорював він. – Дійдемо назад до ліжка – і ви відпочинете. А потім зробимо кілька вправ.

Дорошенко підстрахував бабусю, поки вона йшла до ліжка, і допоміг сісти. Марія відразу ж подала їй води, і та жадібно припала до пляшечки.

– До речі, у мене тепер більше змін, приходитиму чергувати через день: один лікар захворів, а інший пішов у відпустку, так що я на заміні, – врадував Міхаель Олегович.

– Правда? – засяяла Марійка. – А хто захворів? Чи не Іван Борисович?

– Ні, - виразно посміхнувся Ведмідь. – І у відпустку пішов також не він.

Машка з жалем зітхнула, що захворів не Пельзнер, хоча вона так про це молилася, і піймала на собі усміхнений погляд лікаря. Ну а що?! Вона й не приховує свого ставлення до безладного Івана Борисовича.

– Якщо відпочили, пропоную взятися до вправ, – обернувся до бабусі Дорошенко.

– Ой, щось я зовсім втомилася, не зможу зараз знову підвестися, – похитала головою та.

– Тоді я просто покажу вам вправи, а ви потренуєтесь, коли знову з'являться сили. Наприклад, після обіду, – і зробив кілька рухів ногами.

Машка повторила кожен кілька разів, щоб запам'ятати і потім нагадати бабусі.

– У вас гарно виходить. Чи не хочете стати реабілітологом? – піддражнив її лікар.

– Хіба що для бабусі, – зніяковіла дівчина.

– А ви подумайте. Я попрацював би з вами в команді…

Маша вже зовсім розхвилювалася. Попрацювати з ним у команді, пліч-о-пліч, можливо навіть, торкаючись його руки…

– Я би з вами теж, – зізналася вона. – Ем… Я хотіла сказати, що ви уважно ставитеся до пацієнтів, от…

– Щось мені підказує, що ви теж ставилися би до пацієнтів дуже добре, – і підморгнув.

Якщо так подивитися, то він, звичайно, має рацію. Відчувши на собі байдужість медперсоналу, Марійка вже точно приділяла би пацієнтам значно більше уваги. Але вона зовсім не лікар і ставати їм не планувала: не любила вигляду крові та важко переживала страждання живих істот (чи то тварин, чи то людей). Хоча про професію реабілітолога і справді можна було би замислитись… якби її не приваблювали інші інтереси.

– А ось тут я з вами згодна, – закивала бабуся. – Як би Машку не журила, але без неї я б тут не впоралася.

Марії було дуже важливо почути ці слова саме з вуст бабусі, яка хвалила її не так часто і здебільшого бурчала з приводу і без. А ще... Машка відчайдушно хотіла, щоб Дорошенко не йшов і залишався в їхній палаті якомога довше.