Глава 12 (2)

– Ви… так рано… – глитнувши, пробурмотіла Маша, щоб хоч щось сказати.

– Вже шоста година, мені скоро здавати зміну.

М-да, не так уже й рано. Просто Марія за минулий час настільки вимоталася, що їй тепер потрібно не менше доби, аби нормально виспатися, а не якихось жалюгідних п'ять годин, під час яких вона до того ж двічі вставала, щоби спорожнити сечоприймач бабусі, а потім засинала далеко не відразу.

– Я… розбуджу бабусю, – Машка, не витримавши, відвела погляд, подивилася на бабусю й одразу відчула, що рука чоловіка зникла з її плеча.

Х-хух, тут же полегшало, але одночасно виник неясний жаль, ніби чогось не вистачає.

– Не треба, не будіть її поки що, – зупинив дівчину лікар. – Та й самі поспіть ще пару годин. Я просто зайшов перевірити, як у вас справи і чи немає температури.

– Здається, є, – Марія помацала чоло бабусі, намагаючись не порушити її сон. – І немаленька.

Вони говорили знизивши голоси, щоб не потурбувати пацієнтку.

– Тоді обережно поставте їй градусник (медсестра зараз принесе), і якщо буде більше 38, замість ранкового уколу знеболюючого зробимо крапельницю, – розпорядився Дорошенко. – Я попрошу Олександру поставити акуратно, щоб Євдокія Олексіївна не прокинулася. А після сніданку, коли здам чергування, я знову зайду до вас.

Температура у бабусі виявилася 38,2, так що крапельницю ставити таки довелося, зате температура спала досить швидко, так що до сніданку бабуля, добре виспавшись, стала почуватися набагато краще, а вже після ситної манної каші ій банана готова була встати на ходунки.

– О-о, бачу, що сил у вас побільшало, – задоволено зауважив Міхаель Олегович, зазирнувши до них у палату. – От, узяв для вас ходунки на складі, але завтра треба буде підійти до старшої медсестри й залишити за них у заставу якийсь документ, наприклад, паспорт: такий порядок. Надалі вам потрібно придбати такі ж: щонайменше два-три місяці після виписки необхідно пересуватися виключно за їх допомогою. А може й півроку, залежно від того, як піде процес одужання.

– Цілих півроку на цих штуках? – жахнулася бабуся.

– Якщо хочете, щоб кістки правильно зрослися, то так, доведеться потерпіти, – він поставив ходунки перед бабусею.

– Ну якщо ви так кажете… – зітхнула та. – Вам я чомусь вірю.

– Дуже цьому радий, – і знову ця його усмішка, при якій усміхаються не лише губи, а й очі.

– Ну давайте, лікарю, кажіть, що і як робити, – бабця віддала головування лікарю, і Маша могла цьому тільки порадіти.

Він проконсультував її, що і як робити, терпляче пояснюючи та показуючи, як саме потрібно ходити за допомогою ходунків.

– Не забувайте, вам потрібно трохи нахилятися вперед, а вони завжди мають бути значно попереду. Якщо підійдете впритул, можете втратити рівновагу і перекинутися назад, – наставляв Дорошенко. – Головне – зробити кілька перших кроків, далі буде легше. Якщо що, тримайтеся за мене, – і став біля неї праворуч.

– М-марійко, – раптом запанікувала бабуся, – ти теж підійди. Без тебе не піду!

Так, ґрунтовно її налякала попередня прогулянка з Пельзнером, якщо вона так нервує.

– Добре, бабусю, я буду поряд, – слухняно сказала Марійка і підійшла з іншого боку.

– Отже, готові? Встаємо! – дав відмашку Міхаель Олегович.

Бабуся, вчепившись у ходунки, сяк-так підвелася на тремтячих ногах і похитнулася. Маша та Ведмідь синхронно її підтримали, щоб не впала назад на ліжко, – і їхні долоні, які притримували бабусю за спину, торкнулися одна одної.