Глава 11 (3)

– Назовні виходить все більше гематом, – вказав він очима на сизо-чорні плями, яких і справді стало на травмованому стегні набагато більше і які були видно навіть через білі панчохи. – Тому й додатковий біль. Плюс саме оперативне втручання…

Еге ж, у бабусі такі страшні шви (Машка їх бачила під час ранкового перев'язування). Не дивно, що їй боляче в місцях розрізів і там, усередині, де зовсім недавно були уламки кісток.

– Так-так, через ці страшні синячища мені навіть боляче лежати, – закивала бабуся. – А ходити… Після того, що сьогодні виробляв Пельзнер, я тепер взагалі боюся вставати.

– Це ви дарма, – пожурив її Дорошенко. – Можливо, Іван Борисович трохи поспішив, але вам справді потрібно потихеньку намагатися підводитися та ходити, хоча би кілька кроків. Завтра прийде інший черговий лікар, але я вранці перед тим, як піти, можу зайти до вас. Встанемо на ходунки і спробуємо походити…

Машка виразно подивилася на бабусю, мовляв, «погоджуйся, доки є така чудова нагода».

– Ну, якщо вранці температури не буде, давайте походимо… – кивнула бабуся, яка чудово розуміла, що Міхаель Олегович найкращий, з ким можна почати робити перші кроки.

– Навіть якщо буде, не лякайтеся, таке часто трапляється у післяопераційний період. Поставимо крапельницю, добре поснідаєте, аби були сили… – продовжував умовляти він. – Не хвилюйтеся, я вас підтримуватиму і допомагатиму.

Марійка дивилася на нього як на рятівника:

– Дякую вам, лікарю, якби не ви…

«…я не знаю, на що ми могли би сподіватися у цій лікарні».

Цього дівчина не сказала, але була впевнена, що по її погляду Ведмідь і так усе зрозумів.

– Знаєте, Євдокіє Олексіївно, вам дуже пощастило з онукою, – раптом усміхнувся Дорошенко, і ця усмішка відобразилася у його гарних очах. – Її турботами ви точно зовсім скоро встанете на ноги.

Маша не знала, що сильніше зворушило її серце: ця усмішка і тепло в очах чоловіка чи те, що він пам'ятав не лише прізвище бабусі, але навіть її ім'я та по батькові.

– Ага, Машка у мене пробивна, – з гордістю відгукнулася бабуся, як робила щоразу, коли хтось робив Марійці компліменти за її характер. – Мої гени!

Це точно, Марія подекуди справді в бабусю пішла, тільки не така примхлива та безапеляційна. Коли можливо, намагається згладжувати кути, а не перти напролом. Але якщо не виходить по-хорошому, тоді переходить у режим бойового горобчика: маленького, але галасливого, який точно здатен домогтися того, чого дуже бажає. І зараз цей горобець хотів тільки одного: щоб Міхаель Олегович приходив до їхньої палати якнайчастіше.