Глава 10 (2)

Ще трохи постоявши під реанімацією, дівчина повернулася до травматології та отримала від медсестри новий список ліків, які прописав Іван Борисович, після чого знову вирушила до аптеки. Коли принесли обід, вона про всяк випадок його взяла (якщо що, завжди можна розігріти в мікрохвильовій печі) і вже буквально притупувала в очікуванні. Недвозначний шум, що пролунав у коридорі, змусив метнутися до порога і відчинити двері.

Цього разу, коли медсестра та санітарка її перекладали, бабуся охала значно менше: все ще діяли знеболювальні, якими обкололи у реанімації. Побачивши на біленьких панчохах (якраз у районі трьох пов'язок на стегні, де були шви) сліди крові, Машка скривилася і скоріше вкрила бабусю ковдрою. Та була все ще напівсонною і дуже млявою, але на її обличчі читалося полегшення, яке, на жаль, тривало лише доти, доки не стала слабшати дія ліків. На щастя, Пельзнер дозволив найближчими днями колоти знеболювальне частіше, ніж двічі на день, і Машка поспішила за медсестрою, та й увечері вони з бабусю з нетерпінням чекали на укол.

Наступного дня прийшов Іван Борисович і заявив, що бабусі треба стати на ноги.

– Ви жартуєте?! – отетеріла Машка. – У неї тільки вчора була операція, сил майже немає. Дайте хоч день відлежатися, важко їй, слабенька вона, навіть сісти до ладу не може.

Бабуся після операції справді була наче вичавлений лимон, руки ледве слухалися, їла погано. А в її випадку якщо не поїсти, то сил триматися на ногах дійсно немає, худенька зовсім. Характер, звичайно, перекриває зовнішню худорлявість, але на одному характері на ноги не встанеш.

– Сьогодні субота, в мене вихідний. І я приїхав спеціально, щоб вона стала на ноги! – безапеляційно заявив лікар. – Я що, даремно витрачав час на дорогу?

І йому реально було начхати, що пацієнтка поки не готова підвестися. Діяв Пельзнер дуже жорстко і різко, наказував і кричав, вимагав виконання команд. А з бабулею так не можна, вона й без того на межі. Хитаючись і тремтячи всім тілом, вона трималася за ходунки, які медсестра позичила в сусідній палаті, готова будь-якої миті впасти і поранитися ще сильніше. Але Іван Борисович цього ніби не помічав!