Глава 9 (1)

Маша і не думала, що колись стане настільки чекати операції, хай і не своєї. Зазвичай і її саму, і тим паче бабусю лише згадка про оперативне втручання неабияк лякала, але в даному конкретному випадку це був для бабусі єдиний шанс стати на ноги та позбутися виснажуючого болю, що мучив постраждалу ногу. А біль ставав дедалі сильнішим, виходили на поверхню нові синці, і стегно місцями було майже чорним від гематом.

Марія намагалася і сама не падати духом, і бабусі не давати впасти у відчай. Дівчина робила все необхідне, бігала за потрібними ліками та спілкувалася з тими фахівцями, які проводили передопераційні дослідження. На щастя, кардіолог хоч і сумнівалася, але дала допуск до операції, хоча пульс і тиск у бабусі часом виходили з-під контролю (здебільшого від хвилювання або коли нога особливо боліла). Тож довелося перестрахуватися та пропити міні-курс бісопрололу.

Пульмонолог попередила про можливе загострення хронічного бронхіту, але поки не було нічого критичного, що завадило би провести операцію, температура, яка піднялася після травми, трохи впала та й рентген не показав гострого запального процесу. Так що слід поквапитися та встигнути прооперуватися до того, як можуть проявитися старі болячки, а поки що пити теплий чай з медом і уникати протягів.

Загалом, Марійка крутилася як білка в колесі, займаючись організацією то одного, то іншого, то третього, і відчувала, що сили закінчуються і її надовго не вистачить. На жаль, не менше цілодобових обов'язків доглядальниці та хронічного недосипання Машу виснажували також капризи самої бабусі. Вона завжди була жінкою з характером, але зараз її можна зрозуміти: спробуй витерпіти такий біль, опинившись практично повністю безпорадною, а якщо ти ще й діяльна та енергійна натура…

Так, Машка розуміла, але від цього все одно було нітрохи не легше. І коли за день до операції приїхала матуся і привезла смаколиків, Марійка думала не про частування, а про те, що можна буде трохи подрімати, поки за бабусею має кому доглянути.

– Що, Машулю, зовсім ти в мене вимоталася? – матуся з розумінням дивилася, як дочка ставить розкладачку.

– Нічого, мамо, – відмахнулась Марійка. – Ти сама цілий день на роботі та навіть виходиш понаднормово, щоб вистачило на ліки. Я всього півгодини полежу, добре?

Але варто було голові Маші торкнутися подушки, як сон прийняв її до своїх обіймів, і прокинулася вона лише через півтори, бо медсестра прийшла робити укол. Практично не відпочивши, дівчина з жалем склала імпровізоване ліжко і знову прийняла вахту, а матусі довелося поїхати: час відвідин закінчився.

Що стосується пільг на проведення операції, то у матінки нічого не вийшло, надто багато охочих, але, дякувати Богові, з покупкою імпланту та іншими витратами допоміг дядько Генадій, матусин старший брат, який хоч і жив в іншому місті, але регулярно був на телефоні. У нього, звичайно, і самого не густо з грошима, на нову машину відкладав, але чого не зробиш заради своєї матері?

Красна дяка йому, інакше бути біді. З розмов післяопераційних пацієнтів, які прогулювалися коридорами лікарні, Машка почула історію про те, як завідувач виписав жінку похилого віку, у якої не було грошей на імплант та інші витрати на операцію. Так-так, просто виписав! Подробиць Марія не знала і сподівалася, що їй хоч гіпс поставили, хоча навіть за такого розкладу вона майже приречена і навряд чи зможе стати на ноги.

До речі, про неї саму, як Марійка випадково дізналася, у травматології теж стали ходити мало не легенди.

«А, те саме жваве дівчисько, яке доглядає за примхливою бабулею?»

«Господи, як вона тільки витримує? Я б давно повісилася».

«Ага, дівчисько молодець, стійко тримається!»

– Зовсім замучила вас бабуся своїм вередуванням, – співчутливо зітхнула медсестра, коли Машка прийшла до неї з проханням зробити бабусі укол знеболювального.

– Нічого, їй зараз важче, – відповіла Маша і продовжувала триматися оптимістично, поки ввечері напередодні операції Іван Борисович не завітав із поганими новинами.