Глава 6 (3) від 11.05 (5)

Присутні затамували подих і мовчки переводили погляди з Камардіна на Машку і назад, напруга в палаті досягла межі. Усі чекали на останнє слово завідувача, а він сам розумів, що на кону його авторитет.

– У вашому випадку чобіток теж допоможе зафіксувати ногу, всі інші проблеми я вирішу під час операції, – кинув він і таки попрямував до дверей.

– І ноги стануть однакової довжини? – запитала йому вслід дівчина.

– Так, будуть, – коротко обернувшись, кинув лікар і у свою чергу спитав насторожено: – Скажіть, а чому ви постійно в масці? Ви на щось хворі?

«Він зараз знущається?!»

Тобто вони з бабусею ще й винні, що носять маски, тоді як справді хворі люди і не думають їх носити, заражаючи інших?

– Ви жартуєте? – отетеріла дівчина. – Це у вас половина відділення хворіє на якусь погань, і ми з бабусею просто не хочемо підхопити цю заразу…

– Кхм… – чоловік примружився. – Гаразд, у будь-якому разі, треба буде провести кілька тестів… – і вийшов із палати.

У Маші не було слів. Самі тут розвели якусь болячку, а на них із бабусею підозріло косяться через маски!

Ті лікарі, що залишилися, загули і теж пішли з палати, знову залишивши Машку віч-на-віч із бабусею на каталці. Навіть Іван Борисович, який безпосередньо їх лікує, просто пішов разом з усіма. Ну чудово, тобто тепер вона повинна перекладати бабусю сама?! Мовляв, це не їхня царська (тобто лікарська) справа, нехай родичі пацієнта або в крайньому випадку молодший медперсонал робить. Маша не знала, чи в усіх лікарнях таке жахливе ставлення до хворих, але ніяк не могла зрозуміти: якщо вже немає медбратів для важкої фізичної роботи, то чому чоловік-лікар не може хоч трохи побути просто чоловіком?! Звідки цей гонор та завищена зарозумілість? Бажання не допомогти пацієнту, а скоріше його позбутися.

Відчуваючи розгубленість і безпорадність, Маша постояла трохи й не витримала, вирушила слідом за лікарями та покликала, на її думку, найлояльнішого, тобто Олега Олександровича, який напередодні ввечері їх приймав.

– Будь ласка, ну хоч ви допоможіть перекласти бабусю!

Чи то погляд у Марійки був дуже благаючий, чи молоденький лікар і справді відрізнявся м'якосердістю, але він, швидко глянувши вслід Івану Борисовичу, трохи всміхнувся і кивнув:

– Я зараз прийду з чобітком і перекладу.

Незабаром хлопець і справді повернувся у супроводі медсестри та обережно зняв з ноги бабусі залізяку для підвішування, що протикала стегно. Бабуля все одно кілька разів скрикнула, але потім зітхнула від полегшення і почала лаятись, що їй тільки дарма продирявили ногу і взагалі хочуть зжити зі світу.

– Тепер на ліжко? – спустивши пар, з надією запитала вона.

– Так, потерпіть ще трошки, – молодий лікар, що закотив очі від її бурчання, підкотив каталку до ліжка і вирівняв висоту.

Цього разу допомога Маші взагалі не знадобилася, тому що Олег Олександрович легко підняв бабусю однією рукою і швидко, але в той же час акуратно переклав її на ліжко, тоді як медсестра підклала пацієнтці подушку спочатку під голову, а потім і під ногу. Далі він став одягати на щиколотку бабусі чобіток, прислухаючись до її охів і ахів.

З цього моменту Олег Олександрович на якийсь час став кумиром Машки. Господи, Вовчанський такий молодий, не набагато старший за саму Машу, витончений, але яка сила в руках! Чомусь їй уявилося, як він ось так за талію піднімає однією рукою її саму і... Дівоча фантазія помчала в романтичне русло, і Марійка насилу зупинила уяву. Що вдієш, начиталася жіночих романів, а тепер думає про всілякі дурниці.