Глава 6 (2) від 11.05 (4)

Медсестра, яка вийшла з процедурної, відвела в потрібному напрямку, тобто в самий кінець коридору, де половина простору була завалена старими матрацами, виднілося кілька тумбочок і пара стільців. Ну так, у них тут раніше комора розташовувалася. Вочевидь, усе це витягли з кімнати, щоб звільнити місце. У самій імпровізованій палаті вже стояло старе ліжечко, тумбочка і більш-менш стерпний стілець, але не було ні раковини, ні кнопки виклику медсестри. Добре хоч є Машка, яка за потреби покличе для бабусі медперсонал. А якби не було?

Але не встигла Маша порадіти новим апартаментам, як з'ясувалося, що на їхнє ліжко не можна встановити витягання, а іншого нема. Оскільки справа затягувалася, Валерія пішла доглядати лежачих хворих. Медсестра рушила радитися з Іваном Борисовичем, а той прийшов у палату разом із завідувачем, який привів за собою кількох лікарів і влаштував міні-консиліум, вирішуючи, як краще вчинити, а бабуся продовжувала лежати на каталці та чекати на свою долю.

– Гаразд, знімаємо з витягнення, – вирішив Володимир Дмитрович. – Надягнемо чобіток, – і зібрався вийти.

Але Машка не була б собою, якби не заступила йому дорогу.

– Як знімаємо? – вигукнула вона. – Воно ж потрібне, щоб одна нога не була коротшою за іншу! Може, ми просто перевеземо сюди те ліжко, на якому лежала бабуся, а це відправимо туди?

Камардін зміряв її пронизливим поглядом (як комашку якусь):

– Те ліжко вже зайняте іншою пацієнткою.

Ну нічого собі, а раніше вони перевірити не могли? Адже знали, що бабусі потрібне витягнення, а це ліжко не підходить. Чому їхній лікар про це не подбав? Йому що, взагалі начхати на пацієнта? Тоді Машка ще не усвідомила сумну істину, що так, начхати, пацієнти-то не з платної палати, для яких все найкраще, і що до самої виписки Пельзнер так і не запам'ятає бабусине прізвище і всі два з половиною тижні щоразу буде його питати.

– Тоді, може, все-таки спробуємо зробити витягання тут? – не здавалася Марія, все ще заважаючи лікареві вийти з палати.

Вона дивилася на очманілі обличчя лікарів і здивовані брови самого завідувача. Ну ще б пак, всі вони перед ним по струночці ходять, а якась малолітка насмілюється оспорювати його рішення, та ще й при підлеглих.

– Ні, ми одягнемо чобіток, – залишився непохитним Володимир Дмитрович і знову спробував обійти Марійку.

Але рот у Машки відмовлявся триматися на замку і вона знову гукнула завідувача:

– Навіщо тоді взагалі було вкручувати їй у ногу цю страшну металеву штуковину для витягання, якщо тепер треба її знімати?! Адже чобіток ногу не витягне, а вона і без того вже на десять сантиметрів коротша!