Лікар моєї мрії

Глава 1

– На що скаржимося? – на Марію дивилися знайомі світлі очі. – Зараз мені перешлють рентгенівський знімок, а ви поки що розкажіть, що трапилося…

Він! Господи, скільки ж вони не бачилися? Близько шести років... П'ять з гаком, якщо бути точною. Їй тоді було шістнадцять, найкращий вік для романтики та першої серйозної закоханості, а от йому… Цікаво, скільки років було молодому лікарю, який уже робив самостійні операції? Двадцять п'ять? Двадцять вісім? Тридцять? А зараз скільки?

– Т-тренування, – буркнула дівчина, голос зривався від хвилювання. – Грала у великий теніс та оступилася. Думаю, розтягнення. Точніше, дуже сподіваюся, що розтягнення, а не… т-тріщина…

– Ну, це ми зараз подивимося… – над ногою Машки схилився той, хто колись змусив юне серце битися частіше.

Оглядав обережно, дбайливо, а вона милувалася його профілем і відчувала, ніби не було цих років розлуки, принаймні для неї, а ось він... Міхаель Олегович її й не згадає, мабуть. Ну звичайно, через його руки за п'ять із половиною років пройшло стільки пацієнтів…

Ех, а він все той же, ніби вони бачилися тільки вчора, ні грама сивини в темному волоссі, навіть зморшок навколо очей, здається, не додалося... Виглядає так, ніби йому до тридцяти, хоча Марійка чудово розуміла, що тепер уже точно «за». Як завжди, доглянутий і приємно пахне. Зате вона після фізри вся розпатлана і пропотіла (хоча дезодорант добре впорався зі своїм завданням і це не відчувається), у спортивному костюмі та вологій футболці… Найнепридатніший вигляд для зустрічі після довгої розлуки.

Машка, звісно, ​​рада, що швидка приїхала дійсно швидко й доставила до відділення травматології та ортопедії обласної лікарні, яка виявилася найближчою до її універу та тією самою, де вони колись зустрілися вперше. Був уже вечір, і лікарів спостерігалося значно менше. Незабаром залишаться тільки чергові, решта роз'їдеться по домівках. Чи можна назвати банальним везінням, що на зміні зараз саме Дорошенко? Чи ж це доля?

Вони перебували в маніпуляційній, куди Марію привезли на кріслі-каталці, бо ходити нормально вона поки що не могла: ліва щиколодка боліла безбожно. Але якщо відкинути травму, то ситуація була більш ніж романтична. Він і вона тільки вдвох, як колись… Тільки цього разу пацієнткою є Маша, а не її бабуся, і саме Марійчиної ноги торкаються його витончені пальці з акуратно підстриженими нігтями. Все це немов здійснений сон.

Міхаель Олегович і справді не змінився. Ті ж широкі плечі та висока підтягнута постать, та сама сила, яка відчувається в кожному русі… Він, як і раніше, відвідує тренажерний зал, це видно навіть через одяг. М-м, а як йому пасує білий халат! Особливо коли застебнутий на всі ґудзики та підкреслює тонку талію…

Ноутбук пілікнув вхідним повідомленням, і чоловік, обережно поставивши ногу пацієнтки на підніжку крісла, відійшов до столу.

– О, а от і знімок… Так… – Дорошенко прилип поглядом до екрану. – Ні, тріщини немає, але, – він знову поглянув на дівчину, – судячи з усього, розтягнення дуже сильне, через це і набряк. На жаль, є ризик операції…

– Операції?! – скрикнула Маша, викинувши з голови всю романтику.

– Спокійніше! – одразу обсмикнув лікар. – Я сказав, що є ризик, а не що вона обов'язково необхідна. У Ваших силах уникнути хірургічного втручання та обмежитися консервативним лікуванням, але лише в тому випадку, якщо дотримуватиметеся моїх рекомендацій…

– Я буду! – одразу зголосилася Марійка.

– Ось і добре. Тоді вам треба залишитися тут… – він зробив невелику паузу, наче розмірковуючи, – щонайменше тижнів на два, я поспостерігаю за станом… До того ж у нас чудовий кабінет фізіотерапії. І якщо все піде добре, займемося ЛФК.

– На цілих два тижні… – пробурмотіла дівчина.

– Це проблема? Чи вам не дороге ваше здоров'я? – Міхаель Олегович зсунув брови.

– Не проблема, – одразу похитала головою Марія. – Просто… у мене ж із собою нічого немає крім телефону та того одягу, що на мені.

– Ну, це якраз не найстрашніше, нехай хтось із родини привезе.

– Ех, мама в нічну пішла, тільки вранці прийде, а бабуся за містом... Гаразд, нічого страшного, одну ніч витримаю, – Маша намагалася мислити позитивно.

«Як добре, що в мене зараз канікули та в універ лише через три тижні, у середині лютого!»

– Галино Степанівно, підготуйте нам, будь ласка, першу палату, – попросив лікар, визирнувши до коридору.

– Йду, йду, Міхаелю Олеговичу, – вже знайома огрядна жінка, що майнула в отворі дверей, заскрипіла тапками. – Додаткову ковдру давати?

– Так, давайте, зараз прохолодно, – вирішив він і обернувся до дівчини: – Це наша санітарочка, з усіх побутових питань звертайтеся до неї.

«Так, її я також пам'ятаю. А вона мене, цікаво?»

– Угу, матиму на увазі.

– Валентино, – чоловік знову визирнув назовні, – принесіть нам, будь ласка, папери на підпис, пацієнтка поки що не може ходити.

Зайшла молоденька світловолоса медсестра і подала Марії кілька листочків (згоду на огляд, використання медикаментів та госпіталізацію). Маша миттю їх переглянула та підписала, і дівчина, кинувши на лікаря уважний (можливо, навіть надто уважний) погляд, вийшла з кабінету.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше