Розділ 17

(Лія)

Усе тіло покрилось мурашками від жахливого холоду. Здається, я лежу на якійсь бетонній підлозі та ще й руки заніміли, бо вони склеєні скотчем. Що за? Тільки зараз я розплющила очі та нічого толком не бачила.

Через маленьку кватирку пробивались самотні промінчики місячного світла, та видно не було нічого. У ніс вдарив різкий запах сирості та цвілі. Фу, де я? Що це взагалі таке? Чорт, тут так холодно і противно. 

Я спробувала сісти, та моя спроба увінчалась успіхом лише з третього разу. Я в думках перебрала останні спогади. От Джейк, падло таке! Хотіла назвати його іншим словом, але я ж культурна. Наче. 

Поки я подумки проклинала хлопця та складала план втечі, в кімнаті загорілась стара, замотана в павутиння, лампочка. За мить увійшов і той ідіот, через котрого я тут. 
- Привітик, люба. Не чекала? - переможно усміхнувся цей індик. Джейк, я вб'ю тебе, чесне слово. А якщо ні, то татові адвокати змусять усе життя розплачуватись за цю ситуацію, що ти і сам забажаєш смерті. 
- Привіт. Навіщо я тобі? - питання, яке хвилює мене вже секунд десять. 

Хлопець дивився на мене та переможно усміхався. Так, він вперше бачив мене таку безпомічну. Аж захотілось стерти цю дурнувати посмішку з його обличчя. Але як? 
- Повернути моє, а дуже хорошій знайомій своє. Ти ж маєш ворогів, чи не так? - він підійшов до мене ближче, - а зараз маєш змогу не постраждати. 
- Моніка, от дурепа фарбована. - проговорила я до себе. - Що вам потрібно? 
- Лише, щоб ти погодилась на повернення до Лондона в якості моєї нареченої та підштовхнула свою любу маму на продаж реліквії на аукціоні. 

Чорт, мене просто переповнював гнів. Я в якості його нареченої? Що геть шарики за ролики заїхали? Я просто в найбільшому шоці. Мама, значить, теж збрехала мені щодо того кольє. 
- Якщо з реліквією вам і допоможу, але я в якості твоєї нареченої? Не занадто, - наголосила на останньому питанні я. Джейк просто дивився на мене. 
- Якщо ти на це не погодишся, буде гірше. Ти зараз не в тому становищі, щоб диктувати правила. Нарешті, тобі життя показало як це - бути на дні, - я їдко посміхнулась. 
- Ох, так ти шукаєш наживи? Не переймайся, я маю величезні рахунки в банку, тому просто назви суму,- я байдуже дивилась на колишнього. 
- Ти знову гадаєш, що гроші твоїх батьків усе вирішать. Ти серйозно, Лі? Ти маєш час, щоб поміркувати. До ранку, а далі буду бачити. Сподіваюсь, ти приймеш гарне рішення і тебе не потрібно буде змушувати,- ця падлюка розвернулась і уже він збирався йти. 
- Джейк - ти остання тварюка в цьому світі, - прошипіла я. 

На мить фігура зупинилась біля дверей, зате потім хлопець опинився поруч і різко взяв мене за підборіддя. 
- Ти б краще помовчала. Але ж ні, занадто горда, щоб коритись,- Джейк різко відпустив мене і, певно, навмисно штовхнув. Все, тобі буде непереливки! Зла Лія Тернер ще нікого не пощадила. 
- Не буду мовчати. Джейк, ти дійсно негідник. Підняти руку на дівчину - низько, як мінімум, - почала наступ я. 
- Твої образи зроблять тільки гірше. Але можеш продовжити ,- відповів колишній. 
- Ти ідіот, ненормальний, психопат, тварюка, - я згадала усі погані слова, які знала за своє життя. 

Так, ця стратегія дивна, але якщо вже в мене немає виходу, крім як вийти заміж за Джейка, то краще померти. Він з ненавистю пропалював мене поглядом, а потім лиш їдко посміхнувся та я відчула різкий удар. 

В мить торкнулась щоки. Вона палала вогнем, а хлопець продовжував зловтішатись. Здавалось, він чекав цього моменту. Ох, хлопче, ти не знаєш, що тебе після цього чекає. Ти зруйнував життя не лише своє, а й усієї родини. 
- Задоволений? - впевнено запитала я, дивлячись прямо в очі. - Та ні, ти про це мріяв. 
- Яка ж ти розумна. Та я бажав набагато більшого,- щось мене це "набагато більшого" лякає. 
- На жаль, не зі мною. 
- У тебе немає виходу, - ідіот пішов до дверей та вже біля них доповнив. - Лія, лиш від твоїх слів залежить твоє життя та безпека. Бо зовсім трохи і я перестану це терпіти. 

Двері зі скрипом зачинились, а я почала шукати спроби звільнитись. Я оглядала кімнату в пошуку чогось, щоб хоч руки звільнити, але, на жаль, нічого. Я сперлась спиною до холодної стінки, чорт, чому я така наївна?

Через хвилин десять Джейк повернувся з моєю сумочкою. Ооо, там точно має бути якась пилочка чи ше щось, чим можна розрізати скотч. Хлопець швирнув мої речі прямо на цю ж бетонну підлогу. Якщо він розбив мій телефон, то йому буде непереливки. 
- Навіть якщо спробуєш втекти, то все одно нічого не вийде. Навкруги в радіусі декількох кілометрів ліс, а зв'язку немає. То, що? Приймаєш пропозицію, чи терпітимеш до ранку чи того часу, поки твої батьки зрозуміють, що ти зникла? - запитав колишній. 
- Навіть не подумаю, - відвернулась від нього я.

Хлопець роздратовано вибіг з цього приміщення і знову замкнув двері. 

Я спробувала підсунутись до сумочки і уже поряд я намагалась дістати телефон. На щастя, Джейк надто тупий, щоб зв'язати руки за спиною, тому складності в цьому немає. Я дістаю свій гаджет і просто проклинаю хлопця. Екран розбився, не сильно, але я все одно зла. 

Далі пробую знайти якусь пилочку чи ще щось, щоб можна було розрізати цей скотч. Чорт, немає. Нічого такого немає. Я майже у відчаї. Телефон розбитий, руки розв'язати не можу, зв'язку немає. 

Я просто безсило сперлась спиною до стіни та чекала хоч якоїсь думки. Точно, невидимки. В моїй зачісці є достатньо їх. Звісно, вони не надто гострі, але єдине, що я можу дістати. 

Одна зламалась випадково, а друга кудись відлетіла. Третя спроба успіхом теж не увінчалась. Ох. За що мені це все? Ще й Моніка... Якби вона не допомогла Джейку, то зараз би я спокійно читала книгу в кімнаті та не думала, як розв'язати руки. 

Жодної думки. Я у відчаї. З долею миритись не буду, не для мене це. Я звикла до боротьби. Чесної, іноді не дуже, але рук я не опущу. Навіть зв'язаних. Пригадала деякі моменти з мого минулого... 
*10 клас*
- Знову ця стара карга розповідає, що я нічого не досягну. Вона вважає, якщо я маю достатньо грошей, то мій диплом буде проплачено та я далі від вас ні на крок не відійду,- жалілась я тату в автомобілі. 
- Доню, якщо вона такої думки, то хай і надалі так буде. Місіс Сміт виразилась нетактовно, але хіба це привід зневіритись та опустити руки? - чоловік поглянув на мене та лагідно посміхнувся. Ця приємна посмішка заспокоює мене та я розумію, що тато правий. 
- Я не знаю,- зайшла в глухий кут. Я просто дивилась за вікно і спостерігала, як поряд проїжджають машини та проходять люди. 
- Ти досягнеш того, чого хочеш. Я знаю, що ти здатна знайти вихід з будь-якої ситуації...
*наш час*
Справді, мене не зламати. Я знайду вихід з цієї безглуздої ситуації. Можливо, спробувати знайти край скотчу. Я подивилась на руки. Та дійсно, на лівому зап'ясті було видно самий краєчок. Ледь діставши до нього пальцями правої руки, я намагалась розв'язувати потрохи.