Розділ 4

(від третьої особи)

     Вона не розуміла своїх почуттів, здавалось наче хоче підійти обійняти Ніка й не відпускати, але чи варто? Душа Лії розривалась на дві частини між так і ні.
— Так, казав. Ми цілий день в будинку сидітимемо? — запитав хлопець.
— Не знаю, але було б найкраще повернутись в гуртожиток, — все ще сумно відповіла дівчина.
— Було б найкраще кудись поїхати, — він хитро усміхнувся поглянувши на заплакану подругу.
— Добре, я не проти. Куди саме?
— Побачиш. Думаю, тобі сподобається.

Дівчина була в очікуванні цієї маленької подорожі. Їй здавалось, що це буде чудове місце, хоча хто знає, що він надумав. Проте виглянувши за вікно, всі надії на гарно проведений день зникли. Небо затянуте чорними, густими хмарами. Відчутно легкий запах дощу.
— Ти йдеш? — з сумнівом запитав Нік.
— Так. Куди ми поїдемо в таку погоду?
— Кажу ж, побачиш! Нічого страшного, дощу не має бути.
— Чому ти так думаєш?
— Просто.

Лія прямувала за ним до машини, лише зараз вона змогла роздивитись будинок зі сторони. Це привабливий котедж в сучасному стилі з великим подвір’ям і басейном, дорога до якого викладена маленькими камінчиками.

 Дівчина так захопилась, що геть забула про наміри поїхати кудись, цей будинок нагадав їй про свій батьківський дім, що був такий самий великий і затишний. Студентка йшла до воріт де її чекав Нік. Декілька хвилин і вони прямують в те саме чудове загадкове місце. Лія спершу зацікавлено дивилась як змінюється краєвид, природа заворожувала своєю магією, а хмарність додавала відчуття таємничості. Все здавалось таким новим та незвіданим. Ця осінь, справді, не звичайна. Перериває цю красу лише заправна станція до якої під’їхали мандрівники.
— Зараз прийду, почекай, — сказав Нік.
— А куди ж я піду? — спитала дівчина після того як хлопець вийшов.

« Треба ж подзвонити Меган. Вона не знає де я.» — майнула думка і Лія одразу набрала номер подруги.
— Привіт. Куди ти зникла? Знаєш як я хвилювалась? — спитала приятелька.
— Вибач, так вийшло. З’явились деякі справи, я мусила поїхати.
— Вночі?! Дуже дивно.
— Ну не зовсім так, просто з самісінького ранку я мала бути в місті! — спробувала пояснити Лія.
— Щось мені це не подобається, якщо щось дзвони. Потім розповіси.
— Добре. Коли ти повернешся?
— Як планували в неділю…— не встигла договорити Меган, як дівчина почула голос Ніка:
— Все можна їхати, ось це тобі.

« Він приніс мені лате. Але звідки він знає, що я обожнюю лате?»— задумалась Лія і взяла ароматну каву.
— Хто це з тобою? Це Нік? Ану розкажи, мені цікаво! — почала випитувати подруга.
— Так, він. Розкажу потім. Бувай.

 (Лія)

— Дякую! — відповіла я, поклавши телефон в сумку. Він досить дивний, але мені він починає подобатись. Крім того, що слухав мене цілий ранок, та ще й думає про мене! — Звідки ти знаєш, що я люблю лате?
— Мені здалось, що зараз ти заснеш не побачивши того місця куди я тебе везу. Кава додасть бадьорості.
— Як я втомилась від усіх пригод, хочеться просто виспатись, — сказала я відпиваючи каву, вона дуже допомагає мені боротись з бажанням заснути.
— Потім виспишся скільки захочеш. У нас, майже, канікули, — відповів Нік вже за кермом.

Його голос просто неймовірний. Іноді такий строгий, а іноді дуже ніжний, що пробирає геть до глибини душі. Його очі переливаються сяйвом дорогих мінералів, а погляд холодний. Я не можу не дивитись на нього коли він усміхається, це заворожує.

 Навіть, ця неземна таємничість чудово поєднується з його прекрасною душею, яку розгледіти можна лише якщо показати, що довіряєш йому. Я згадую вчорашній день. Як же добре, що Нік опинився саме в той момент коли я ледь не впала. А хто б міг подумати, що мені сподобається хлопець, якого я ледве не ненавиділа. Мабуть, правду кажуть, що від любові до ненависті — один крок.

Краєвид змінювався, здавалось, що їдемо не годину а цілу вічність. Туман посилювався. За вікном були похмурі дерева, що зі спекотного літа чекали дощу. На душі було тихо та спокійно. Нік казав правду, мені тут сподобається. Можливо, мені просто треба відпочити, не думати ні про що. Забагато стресу дуже шкодить моєму здоров’ю. О, здається, приїхали. Ми вийшли з авто.
— Готова до прогулянки? — спитав юнак.
— Так, чому ми приїхали сюди?
— Я все тобі розкажу трохи згодом.

Мені, справді, цікаво, чим цей парк привабив Ніка. Все-таки я дуже мало його знаю. Парк не був схожий на ті, які я відвідувала з Меган, туристів не було. Можливо, через погоду.

Ми йшли лісовою дорогою, звідусіль не долинало співу пташок, лише іноді було чути звук листя, що його підносив вітер. Щоразу доводилось поправляти волосся, вітер все сильнішав. Було відчутно голос природи. Як давно ж я цього не відчувала, саме така природа в Україні.
— Ліє…— почула голос Ніка.
— Що?
— Тобі подобається тут?
— Так, тут дуже красиво. Чим особливий для тебе цей парк? Чому саме сюди ти мене привіз? — почала засипати його питаннями я.
— Тут дуже спокійно, що допомагає відпочити від великого міста.
— Так, мені цього й не вистачало, — погоджуюсь я.
— Це місце має дуже сильну енергетику.  Цей парк засновано дуже давно, ніхто не пам’ятає коли. Люди століттями передавали легенди.
— І які ж легенди ти знаєш?
— Одного разу, на цьому місці зустрілись добро і зло. Добро — у вигляді молодої дівчини, що збирала лісові квіти, а зло — у вигляді парубка, що втратив свій життєвий шлях і шукав спокою чи поради. Лише однієї миті вистачило їм, щоб полюбити одне одного. Та закоханим не можна бути разом, дівчина була заручена з іншим. Іноді вони приходили сюди, щоб побути на самоті , але скоро мусили повертатись. Юнак вирішив більше не мучити ні себе, ні кохану і поїхати далеко звідси. На останній зустрічі вона заплакала і вимовила: « Я понад усе на світі хотіла б навіки бути з тобою, а інакше мені не варто жити.». В той момент, зірвалась сильна буря, вони зникли, після того їх ніхто ніколи не бачив. Ходять чутки, що коли йде дощ вони щоразу зустрічаються на тому місці у вигляді закоханих пар.
— Цікава легенда. Скоріш за все, це лише народна уява. Я в це не вірю.
— Мабуть, але тут добре. Люблю це місце.
— Я думаю, це місце стане й моїм улюбленим, — спокійно відповіла я.