Розділ 1

Це місце не залишало байдужим нікого, хто зміг на власні очі побачити Прохід. Якби Владивой був хранителем, він, звичайно, задумався б над таємничістю і незвіданістю природи, про те, яка нікчемна в цьому світі людина. Наскільки дріб'язкові та швидкоплинні всі її, так звані, вічні проблеми. Які смішні потуги звеличитися і розчепіритися, щоб зайняти якнайбільше місця під сонцем. Але, Владивой був звичайним воїном і до таких вершин філософських думок ніколи не піднімався. Або, якщо бути точніше, ніколи не занурювався з головою в їхню безодню. Але все ж таки — щоразу, наближаючись до Заскалля, а в будь-якого ратника, який несе службу на Пограниччі, такі моменти відбувалися досить часто, барон відчував незвичне піднесення і, наче легке сп'яніння.

Досвідчені харцизи-відступники, взяті на службу в Дубровський замок, називали це відчуття — хмелем свободи. І ставали ще похмурішими і роздратованішими, ніж зазвичай. Їм, хто зрадив і зрікся клятви Перуну, шлях через Прохід був заборонений навіки.

За спиною у подорожнього простягалися неосяжні букові ліси та дубові гаї Зелен-Логу. По обидва боки, не так вже й близько, але цілком достатньо, щоб добре розглянути з кінського хребта, межу між небом і водою, хлюпалася синь одразу двох океанів — Північного та Мертвого. Іноді там замість блакиті накочувала темінь, або заляпана білими бурунами зеленувата каламутня, але частіше океани, уподібнившись до неба, привільно відпочивали, спершись на круті, кам'янисті береги.

А попереду, як стіна велетенської фортеці, від одного океану до іншого, перегородивши весь перешийок, нависала гірська гряда. Неприступна і дика, скидаюча вниз дивовижної краси водоспад — початок річки Веселої. Сам водоспад випливав з озера, що утворилося в кратері згаслого вулкана, де з незапам'ятних часів притулилося гніздування суворих і непідкупних крилатих Стражів!

Сонце вже поринуло у вечірню купіль Мертвого океану, і у Владивоя залишалося зовсім небагато часу, щоб перебратися на той бік Заскалля.

Невідомо чому так відбувалося, але всі знали, що з настанням сутінків Змії не пропускали через Прохід жодну живу істоту. А в пообідній час ближче до вечора були шанси провести навіть в'ючні каравани. При цьому крилаті сторожі сиділи на довколишніх скелях, на кшталт дрімаючих грифів, і з цікавістю поглядали на людей і тварин, що копошилися внизу. Можливо, такі чудасії пояснювалися звичайною ознакою зору птахів, так званою «курячою сліпотою», що дається взнаки саме при настанні перших сутінків, але, з'ясувати точніше так і не вдалося, хоча лазівкою цією користувалися охоче.

Владивой в'їхав у єдиний, наданий примхою природи, прохід у суцільному кам'яному масиві, тривожно поглядаючи вгору і виглядаючи на вершинах скель чудовиськ, що причаїлися.

Хвилювався недаремно, Змії на нього чекали. Тільки не нагорі, а попереду — при виїзді з ущелини. Саме там лежало величезне чудовисько, мабуть, уже давно і з нетерпінням чигало на жертву. Змій, немов у образливому глузуванні над беззахисною людською істотою, широко роззявляв величезну пащу і роздратовано хльостав по боках важким шпичастим хвостом.

Тікати не було сенсу, за потреби Змій міг рухатися настільки швидко, що наздогнав би гепарда. Але й помирати так безглуздо баронові зовсім не хотілося. Намагаючись не робити різких рухів, Владивой повільно зліз із коня, звично прикриваючись його тулубом від ворога. Чудовисько затраснуло пащеку і з цікавістю схилило голову, ніби навіть заохочувало, спостерігаючи за людиною. Владивой подумав і почав розсідлувати коня. Про те, що часом вартові Проходу беруть з проїжджих винагороду кіньми, в Дуброві відомо кожному молодикові. Ось і зараз Змій присів на задніх лапах, як пес, що чекає від хазяїна кісточку. Тільки не поскулює від нетерпіння.

Переконавшись у вірності припущення, Владивой почав знімати збрую швидше. І невдовзі перший кінь, із зав'язаними очима, сильним ударом батога був посланий уперед, на смерть.

Хвіст Змія майнув так швидко і з такою силою, що просто змів нещасну тварину убік, до скелі, і кінь, не видавши жодного звуку, залишився валятися там безформною купою. А чудовисько знову очікуючи дивилося на лицаря.

— Схоже, мито за проїзд у вас тут серйозне, — пробурчав Владивой, проробляючи ту ж операцію з другим в'ючним конем. — Сподіваюся, хоч одного ти, мені все ж таки залишиш?

Змій не відповів, але й не ворухнувся.

— Що ж, — зітхнув лицар, — як то кажуть: «батогом обуха не перебити»… Подавись, худоба ненаситна!

Але жадібний Змій не думав ні давитися, ні подихати якоюсь іншою смертю.

І лише після того, як і останній з трьох, взятих із собою Владивоєм, коней упав з переламаним хребтом, чудовисько зробило пару кроків убік, незграбно звільняючи прохід. І там лягло, витягнувши шию, відвертаючись від дороги. Демонстративно втративши всілякий інтерес до людини.

— А я ще розповідям степовиків вірити не хотів, — зітхнув Владивой, вибираючи з купи припасеного спорядження тільки найважливіше і найлегше.

Але щоб він при цьому не думав, сторож задовольнився платою, і Прохід у Заскалля для колишнього барона був відкритий. А що чекає його там, залишалося тільки гадати і вірити, що, можливо, Творець ще не прописав остаточно долю своїм алмазним стилом на золотих аркушах Книги Буття, залишивши Владивою шанс виправити все на краще.

Будучи досвідченим воїном і провівши в дозорі більше часу, ніж у м'якому ліжку, Владивой зі зброї та броні взяв із собою лише тонкий меч, скинувши навіть кольчугу. Прекрасно розуміючи, що ні від великого хижака, ні від стріли в спину і тим більше, накинутого вмілою рукою, аркана вона все одно не врятує, а при тривалому переході сил забере неабияк. А також те, що якщо вже брати зайву вагу в дорогу, то водою та провізією. Як швидко поповнюватимуться його запаси — нікому не відомо. Зате торба з харчами має дивовижну властивість, відому кожному мандрівникові: з кожним привалом вона стає легшою. Оглянув, покинуте добро, зокрема, пару гаманців, туго набитих золотом, сплюнув, махнув рукою і поспішив покинути Прохід, доки крилатий «збирач мита» не передумав.