21. І знову…

Ми з одногрупником-пілотом якраз їхали з льотки, як я помітила неладне. 

Так, у мене однієї з усієї групи не було машини. І прав на неї, до того ж. Але хіба то проблема у наш час? Як ми здружилися з Марком, навіть таксі перестало бути потрібним, він підкидав мене. Жив не дуже поряд, але йому по дорозі було. Та і коли ти на машині, по дорозі чи не дуже тобі вже якось все одно. Аби пробок не було. Хоча якщо будуть, то ми дорогою побалакаємо та посміємося, подумаєш.

З Марком було цікаво. Лише трохи старший за мене, тому нам було легко спілкуватися. Ми тому і потягнулися один до одного, що всі інші в групі років на пʼятнадцять за нас старшими були. І хоча доволі привітні й загалом у нас ніяких проблем не виникало, але ставлення до мене трохи з опікою підбішувало. А ще, у них були дружини, діти… якісь відповідні теми та жарти. 

Марк же тільки-но закінчив університет і працював консультантом у Делойті, так що міг мені порозказувати і про студентство, і про якісь вечірки, і що у бізнесі відбувається. А це все був якийсь інший світ для мене… Я давно не пробувала з фіалками близько спілкуватися, а тому з його історій просто відкривала для себе, як же живуть ці «звичайні люди».

Відкривати було цікаво, хоча цілеспрямовано я б не шукала такої інформації й не розбиралася. Яка різниця, я все одно з іншого світу. Мені всі ці роки було нормально наодинці, я звикла. Але потім... я звикла до спілкування. І мені його не вистачало. Саме спілкування, я точно кажу, проблема була саме у ньому. Я сумувала саме за спілкуванням, а не за ним... Я звикла, що мені є з ким жартувати й розмовляти за вечерею та хотіла, щоб і далі було.

Моя легенда для Марка була, що я сирітка з великим спадком, а тому я після школи не вчилася. Зараз «шукаю себе». Приятель інколи пробував мені в тому допомогти й ці спроби мене відверто веселили. Але навіть це було цікаво. Ким би я могла бути у звичайному, «білому» світі?

Коротше, можна сказати, що ми дружили. Навіть домовилися разом до екзаменів готуватися і перевіряти одне одного. Вже кілька разів у кафешках сиділи вчилися, та і зараз збиралися. Та якраз коли ми вийшли біля «нашого місця», я завмерла.

— Дашо?

— Марку… я не зможу сьогодні. Їдь додому, гаразд?

— Що трапилося?

Він спробував прослідкувати за моїм поглядом, але нічого, звісно, не побачив. Та точно почав хвилюватися.

— Все в порядку, — я спробувала усміхнутися, — просто дещо згадала. Дуже важлива справа на сьогодні. Давай після заняття у суботу, добре?

— Та добре. Куди тобі? Давай підкину

— Не треба, це якраз поряд. Я прогуляюся, з думками якраз зберуся. Їдь, зустрінемося у суботу.

— Точно?

— Точно. Дякую, що підвіз.

Марк наче перестав хмуритися, хоча спокійним чи веселим теж не виглядав. Але я усміхалася максимально щиро і хлопець кивнув, обійняв мене як завжди на прощання і поїхав. Фух. Однією проблемою менше. Не хотілося б, щоб він щось бачив. Або попав під роздачу. Важко мати приятелів-фіалок, я вам скажу!

— Правильне рішення, — почулося позаду.

Я миттю обернулася і відскочила назад. Ось він де. Поки я спроваджувала Марка, вже опинився тут. А я ще переживала, що втратила його з поля зору. Такий якщо хоче, не дасть себе втратити! Дав мені Марка здихатися, і на тому дякую.

Пів року я його не бачила. І не бачила б ще все життя! Але зараз він тут, маячить у мене перед очима, при чому зі зрозумілою ціллю. Але і я вже ж змінилася. За ці пів року ніхто мене не дістав! 

Ривок, я йду в сторону, ухиляюся, навпаки штовхаю його, але хлопець на ногах встояв. Розвернувся, та мене там вже немає. Обманний випад до його шиї, але і він ухиляється. 

Навіщо я тягнулася до його кристала? О, це був спеціально розроблений мною прийом. Ілюзії, що якщо я заберу у когось кристал, то він за мною мовчки піде і буде слухатися, у мене не було. Бо треба не тільки один раз забрати, а потім могти захиститися від усіх нападів далі. А це вже не те, що я могла зробити. Але якщо забрати кристал і викинути його далеко — нападник тут же побіжить за ним. Йому вже не до мене. Бо інакше — розрив зв’язку. А я за цей час успішно випаровувалася. 

Раніше це вже кілька разів працювало, але… але це ж Бог. Ухилився і схопив мою руку, та я вивернулася і відскочила. Усмішка на його обличчі. А наступної секунди я зрозуміла чому. Бо у другій його руці був ланцюжок. Мій. Фак!

— Ластівко, мої прийоми проти мене. Щось би новеньке спробувала вивчити чи що.

Ненавиджу! І не відповіла. Але мовчки пішла за ним і сіла у машину. І мовчали ми аж до самого дому. Його, звісно. Я дивилася у вікно, а Богдан видно вирішив мене поки не чіпати. Чому — не знаю.