5.2

Час я не втрачала. Оцінила, за що найкраще буде зачепити страхувальну систему, позбирала корисні дрібниці, з яких можна буде накрутити щось хоча б віддалено схоже на те, що мені потрібно, спустилася вниз і підібрала собі страховку, полізла назад нагору. 

Весь цей час подумки або вголос, але тихо, лаяла Богдана. Бо хоч я лазила по його будинку, при чому явно по секретній частині, робочій, відчувала я себе мов дитина, якій у пісочниці іграшок дали. Він же знає, чим я тут займаюся. І сам дозволив. Наче реально «чим би дитина не тішилася»! Бався-бався, не поранься тільки. Він не говорив цього, але між фразами я чула саме це і бісило неймовірно!

Але що мені лишалося? Відступити? Піти спати? Це ж не варіант. Розуміти, що у тому сейфі немає мого кристала і я дарма витрачаю час? Але Богдан легко може блефувати, щоб я саме так і подумала і знову оглядала інші поверхи. І більше йому ніде бути! Я не відповідаю поки тільки за підвал, але не там же він! Бо це дурня повна. І хоча я справді не облазила його зверху до низу поки, але це не виглядає як приміщення, де можна було б сховати кристал. Хоча хто знає, може там під машинами теж є сейфи, які маскуються під звичайний бетон, як вхід у підвал? Треба буде все ж перевірити.

Але він же в курсі, що доступ у підвал у мене є. І як я туди потрапила теж, бо інших входів, крім цих двох, немає. Не з виїзду ж для машин, там така здоровенна платформа, яка з-під землі підіймає машини у гараж. У гаражі я теж ще не була, правда, але не може ж він бути там… 

Богдан, блін! От чому я збираюся відкрити, я впевнена, найбільш секретний і захищений сейф у тебе вдома, а почуваюся як маленька нетямуча дівчинка, за якою збоку наглядають дорослі? Бісиш!

І я не можу не перевірити. Довіряти можна лише фактам, тому, що бачила на власні очі. Навіть якщо кристалу там не буде, а впевненості у мене у цьому було так само як і невпевненості, посіяній Богданом, я буду це знати.

Лаялася я, поки паяла разом знайдені детальки та поки розсовувала усе по кишенях вже страховки, а тоді поки її кріпила. Але як спустилася, ліхтарик налобний включила, голова стала кристальною. Як завжди, робочий режим on. Повна концентрація.

Кілька годин пролетіло махом, я навіть не помічала, що у мене затекли ноги й шия, настільки була захоплена механізмом. Відкривати щось без жодних нормальних пристроїв — це окрема категорія насолоди. Бо тоді, коли чуєш потрібний «клац» і частина стіни від’їжджає у сторону, ейфорія неймовірна. 

В такі моменти я особливо відчувала, що це саме тому, що я профі й можу розібратися у будь-якій технічній головоломці, а не тому, що у мене в руках круті дорогі пристрої. От вони, справжні підтвердження майстерності. Бо коли на форумі якісь новачки анонімно хизувалися, що пограбували звичайненький банк чи інше, мені інколи аж соромно за них ставало. Купили собі мультивідкривашку, ото й уся справа. Ви не цим хизуйтеся, а спробуйте взяти щось по справжньому серйозне.

Що ж, сейф мене розчарував. Тим, що там не було кристалу. Там було багато чого, і безумовно усе дуже цінне. Хоча я і не розуміла з вигляду призначення понад половини пристроїв, але впевнена, на ринку крадії за такі речі віддадуть цілі статки. Але я тільки пройшлася всередині глянула на це, психанула, вилаялася, грюкнула дверима і різко з’їхала вниз. Гаразд, не зовсім, в кишені я прихопила кілька невеликих пристроїв розвідників. До чого їх під'єднати у мене не було, але це другорядне питання. Я може і знайду ще щось, а за ними назад лізти не хочеться. Хоча код сейфу я, звісно, запам’ятала.

З новим зарядом злості підвал і чердак я обстежила за години півтори, не більше. І нічого не знайшла. Знову… варіанти, куди він міг засунути мій кристал, завершувалися. Його ніде немає. Але такого не може бути. Не в землі ж назовні? Це дурня.

Вже ледь не світало, а я і так була не виспана і починала боліти голова. Ідеї швидко не знаходилися і я не знайшла нічого кращого, ніж піти спати. На свіжу голову з цим точно буде легше розібратися...