Розділ 1. Чужа вода

Сцена 1. Майстерня парасольок

Буря прийшла в Трієст у ніч на четвер і поводилася, як п'яний родич на поминках: трощила меблі, вила в комини й лізла жінкам під спідниці.

До ранку місто здалося. Площа Єдності, величезна, брукована, роззявлена до моря, як паща, стояла порожня, і плитами перекидався самотній пластиковий стілець. Адріатика за молом Аудаче мала колір старого синця. Бронзовий Джойс на мосту через Великий канал крокував, нахилившись уперед, і здавалося, що його теж здуває.

Вище, у Старому місті, вздовж крутих вулиць понатягували линви, як тут роблять щозими, щоб громадян не позносило в затоку. Лана підіймалася, перехоплюючи мокрий канат однією рукою. Другою притискала сумку. У сумці, в сірій батьковій шкарпетці, лежала фляга.

Парасольки були скрізь. Вони стирчали зі смітників спицями догори, висіли на огорожах, одна розпласталася на лобовому склі «фіата», як кажан, що не розрахував маневру.

Згодом Лана вирішить, що все пішло шкереберть тієї секунди, коли дзенькнув дзвоник над дверима. Вона помилиться. Шкереберть усе пішло років за тридцять до її народження.

Вивіска знайшлася за римською аркою, що вросла в житловий будинок, наче будівля вдавилася нею дві тисячі років тому й досі не проковтнула. «Парасольки. Ремонт». Літера «о» відпала ще за часів ліри.

Відьми, всупереч кінематографу, не живуть у пряничних хатках. Відьма двадцять першого століття платить податки, потерпає від варикозу і тримає тиху крамничку, куди без потреби ніхто не заходить. Лана знала відьму-нотаріуса в Лісабоні й відьму-ветеринара в Брно. Парасольки були навіть логічні.

Усередині пахло машинною оливою, мокрим нейлоном і кавою. Зі стелі звисали голі каркаси, десятки розчепірених ребер, і крамничка скидалася на анатомічний музей, де препарували виключно птеродактилів. На стіні висів календар дев'яносто восьмого року. У кутку шипів приймач «Ґрюндіґ».

За верстаком маленька жінка в фартусі вправляла спицю пласкогубцями.

— Знаєш, скільки парасольок здихає в цьому місті за одну бурю? — спитала вона, не підводячи голови.

— Ні.

— І ніхто не знає. Мерія не рахує. Голубів рахують, собак рахують, словенців рахують двічі, а парасольки — ні. А парасолька, між іншим, єдина річ, яку людина купує, наперед знаючи, що та її зрадить. Чоловіка беруть із надією. Парасольку — без ілюзій. — Спиця клацнула. — Зачинено, до речі.

— Я від Агнешки. З Кракова.

— Агнешка. Це та, що з бородавкою, чи та, що спала з ксьондзом?

— З бородавкою.

— Шкода. Друга була цікавіша.

Тепер жінка підвела голову. Окуляри висіли в неї на ланцюжку, і дивилася вона поверх них, як дивляться на рентгенівський знімок.

— Драгиця.

Лана зняла з фляги шкарпетку й поставила її на верстак між котушками.

— Літр. Спершу гарячу, скільки терпить рука. Потім холодну. Навпаки не можна, змішувати не можна.

— Знаю.

Звідки? Зазвичай не знали. Зазвичай Лана пояснювала тричі, і однаково якась дурепа розбавляла тепленькою, щоб було приємніше.

— Десять крюгеррандів, — сказала Лана.

— От поясни мені. — Драгиця відкинулася на табуреті. — Тридцять років хочу спитати. Чому крюгерранд? Є соверен. Є австрійська, зі скрипочками, пристойна монета, культурна. А ви возите антилопу з бородатим буром на звороті. Чому?

— Бо в ньому рівно унція золота. Не треба рахувати. А через домішку міді він не такий м'який і завжди гарний.

— Оце відповідь. — Драгиця тицьнула в неї пласкогубцями. — А я три десятки років думала, що ви там усі расисти. Карткою, значить, не береш.

— Карткою я плачу за каву.

— У цьому місті не кажуть «кава». Кажуть «неро». Скажеш «еспресо» — тобі принесуть, але в душі плюнуть. — Вона помовчала. — Дорого.

— У Кракові платять дванадцять.

— У Кракові хай платять.

Вона нахилилася під верстак і виставила поряд із флягою пляшку. Зелене скло, віддерта етикетка від мінералки, гумовий корок. Вода всередині хитнулася й заспокоїлася не одразу, ліниво, наче була трохи густіша, ніж воді належить.

«Ґрюндіґ» зашипів голосніше. Каркаси під стелею тихо дзенькнули.

Відкривати не було потреби. Цю ліниву густоту Лана знала з п'яти років.

— П'ять, — сказала Драгиця. — З доставкою. Щодругого четверга.

— Хто?

— Хлопчик. Чемний. Каже «синьйоро» і витирає ноги. Я таких боюся.

Мама. Тато. Я. Усе життя їх було троє. Воду більше ніхто не носив, бо більше нікого не існувало. Це було як таблиця множення.

Вона взяла пляшку за шийку.

Холод ударив у долоню й пройшов до ліктя, як струм мокрим дротом. Лана вилаялася й поставила пляшку назад, надто гучно. Пальці звело.

Своя вода ніколи нічого з нею не робила. Вона тягала її відрами й відчувала тільки вагу.

Драгиця дивилася на неї з утіхою майстра, що знайшов, де зламано.

— Не твоя.

— Не моя.

— Я так і думала. Ви й пахнете по-різному. Ти — як льох. Він — як театр після вистави. — Вона знову взялася за спицю. — Воду свою забирай. А перед закриттям зайди. Лежить у мене одна річ, тридцять років мовчить, як партизан. Хочу подивитися, чи змовчить при тобі.

Лана натягла шкарпетку на флягу. Права рука все ще була чужа.

За дверима буря вдарила її в спину й погнала вниз мокрою бруківкою, вздовж канату, до олив'яного моря.

На розі, в запітнілій вітрині кав'ярні, маленький огрядний чоловічок у кашкеті вже сидів за столиком на двох і помішував цукор. Другої чашки він, як завжди, не замовив. Знав, що вона візьме сама.

Сцена 2. Кав'ярня

Путівники називали цю кав'ярню історичною. Насправді вона була темна. Чорне дерево, латунь, мармурові столики з жовтими колами від тисяч чашок. Дзеркало на всю стіну потьмяніло ще за Габсбургів і відбивало відвідувачів із чемним запізненням, як літній швейцар. Газети висіли на дерев'яних палицях. За стійкою, шиплячи й спльовуючи парою, працювала хромована машина завбільшки з невеликий паротяг.