Глава 30

Яна

Злива обрушилася на нас з такою силою, наче хтось вгорі просто перекинув над пляжем велетенську діжку з водою.

— Яно, хапай речі!! — закричав Влад.

На пляжі зчинився справжній хаос. Відпочивальники верещали, хапали свої килимки, солом'яні капелюхи втікали за вітром. Дощ за секунду залив мені очі, а ніжний білосніжний сарафан миттєво промок і прилип до тіла, ніби друга шкіра.

— Біжимо сюди! Під навіс! — Влад схопив мене за руку, і ми побігли вбік дерев'яного накриття пляжного бару.

Коли ми нарешті заскочили під сухий дах, з нас двох вода текла струмками. З мого волосся капало, прозорі краплі стікали по щоках, а з сорочки Влада можна було спокійно зцідити ціле відро. Ми стояли, важко дихали, дивилися один на одного й просто хихотіли на весь бар від цього кумедного форс-мажору.

І тут... сталася чисто одеська магія.

Дощ, який розпочався спонтанно й неочікувано, так само й припинився. Свинцеві хмари розійшлися так само миттєво, як і налетіли, знову визирнуло сліпуче одеське сонце, а над морем спалахнула яскрава, велетенська веселка.

— Ну це просто сміх і гріх! — промовила я крізь сміх, викручуючи поділ своєї мокрої сукні. — Злива як раптово почалася, так і вщухла! Але ми встигли промокнути до останньої нитки.

— Так, маркетингова королево, терміново евакуюємо тебе в номер, — посміхнувся Влад й прибрав пасмо мого мокрого волосся з моєї шиї. — Тобі треба гарячий душ, сухий одяг і фен, а то ще застудишся мені тут від морського вітру.

Ми вирушили до мого готелю. Вулиці Одеси після раптового душу пахли дивовижною свіжістю, озоном і гарячим асфальтом. Ми йшли затишними провулками, тримались за руки й кумедно хлюпали мокрими босоніжками.

Наш шлях проходив крізь старий і колоритний житловий квартал. Крізь високу різьблену браму лунала музика, гучний сміх і передзвони кришталевих келихів.

— Це типовий одеський дворик, — кивнув головою Влад. — Таких вже мало залишилось…

— Я хочу одним оком глянути, — мовила я і пішла до арки.

Ми пройшли повз відкриту чавунну хвіртку старовинного будинку, зупинилися й зацікавлено зазирнули всередину.

Прямо перед нами відкрився справжній, канонічний одеський дворик. З дерев'яними триповерховими галереями, виноградними арками, що спліталися над головою, і білизною, яка сохла на мотузках. А посередині дворика був розставлений велетенський, буквою «П», спільний стіл, застелений білими скатертинами й завалений одеськими наїдками.

Навколо столу тусувалося чоловік тридцять сусідів, і всі вони були різного віку. З колонки лунав запальний мотив, а на чолі столу сиділи імпозантний сивуватий чоловік в піджаку й красива пишна жінка в сріблястій сукні з яскравою помадою.

З-за столу до нас вже бігла пишна жінка в кухонному фартусі й з ополоником у руці.

— Ой, ви тільки подивіться на цих двох мокрих курчаток! Жора, ти бачиш це чудо?! Люди з моря йдуть, а виглядають наче пережили потоп! — пролунав гучний, колоритний жіночий голос з неповторним одеським говором.

Ми перезирнулися.

— Ану заходьте, не соромтеся! В нас сьогодні не абищо, в нас срібне весілля! Дядько Жора й тьотя Роза 25 років спільного життя святкують! Ви що, пройдете повз таке щастя мокрі й голодні?!

— Та ми дякуємо, ми до готелю йдемо... — спробував відмовитися Влад.

— Яке «до готелю»?! В нас від свят на дорозі не відмовляються! — підхопив сам винуватець свята, дядько Жора, і підвівся на ноги з келихом наливки. — Ану, молодь, затягуйте їх до столу! Налийте їм домашнього вина для зігріву, а то ще занедужають! І рушників дайте, щоб накинули на плечі.

Не встигли ми з Владом і оком змигнути, як привітні одеські сусіди буквально за руки затягнули нас вглиб сонячного дворика й посадили на почесні місця прямо посеред свята.

Ми сиділи за довгим столом, а прямо над головою заплелася виноградна лоза. Перед нами з'явилися чисті тарілки і келихи, а від блюд з ніжним форшмаком, смаженими бичками й соковитими фаршированими перцями аж слинки текли. Кришталеві келихи наповнились запашним домашнім вином.

Сусіди й гості навперебій почали розпитувати, хто ми і звідки. Дядько Жора, лукаво примружившись, підняв свій келих.

— Ну, давайте піднімемо тост за оцих красивих молодят! — гучно виголосив він. — Ви тільки подивіться, яка гарна пара завітала на наше срібне весілля!

Ми з Владом миттєво залилися гарячим рум'янцем і в один голос почали заперечувати.

— Ой, ні-ні! Дякуємо, але ми не молодята! Ми... ми просто знайомі, нещодавно от в потязі познайомилися, якраз як їхали в Одесу.

З самісінького чола столу піднялася сама винуватиця свята. Тьотя Роза в своїй сяючій сріблястій сукні сяяла як зірочка. Вона поклала руки на стегна, подивилася на нас з неповторною одеською усмішкою й гучно, на весь двір промовила:

— Ой, молоді люди, та кого ви обманюєте?!  — мовила вона типовим одеським говором. — Та по вам же видно, що ви вже закохані, по самісінькі вуха втріскались одне в одного! Ви тьотю Розу не обманите, я закоханих одразу бачу!

Всі гості за столом вибухнули гучним, але добрим сміхом і дружніми аплодисментами. Ми з Владом перезирнулися. Він щиро розсміявся, а потім під столом міцно стиснув мою долоню, і я зрозуміла, що заперечувати слова тьоті Рози мені зовсім не хочеться.

А далі почалося справжнє одеське свято. Дядько Жора дістав старий баян, хтось увімкнув гірлянди з теплими лампочками, які м'яко засяяли над нашими головами в вечірніх сутінках.

Ми співали тутешніх пісень, сміялися з кумедних історій про Молдаванку та Аркадію, а коли заграла запальна музика, Влад закружляв мене в танці прямо на кам'яній бруківці дворика. Мокра сукня вже давно висохла, волосся розсипалося по плечах, і я почувалася героїнею якогось чудового душевного кіно. Ми танцювали, сміялися й ніби розчинялися в цій магічній атмосфері під срібним сяйвом одеського неба. Я ще ніколи не почувався так добре.