Глава 29

Яна

Повідомлення від Влада про його грандіозний план на день подіяло на мене краще за будь-яку подвійну порцію еспресо. Всередині миттєво спалахнув азартний вогник, а від ранкових докорів сумління за зіпсований романтичний вечір не залишилося й сліду.

Несподівано в двері постукали. Я підвела брови в подиві. Невже Влад? Та ні, не може бути! Він ж не чатував під готелем в очікуванні повідомлення від мене.

Я обережно відчинила двері. На порозі стояв молодий чоловік в уніформі готелю.

— Доброго ранку. Вибачте, що турбую. Мене звати Дмитро і я старший адміністратор. Вчора сталася прикра подія з вашим номером.

— Так, мене пограбували… — я сумно зітхнула.

— Мені дуже прикро вам це повідомляти, але на відео з камер спостереження чітко видно, що двері в номер не були замкнуті. Нам щиро шкода, що ви понесли втрати. Ви будете заявляти в поліцію?

— Ні, — я заперечно захитала головою. — Післязавтра я повертаюся додому і я не маю жодного бажання витрачати свій час на тяганину з заявами.

— Розумію вас. Та все ж, адміністрація готелю приносить вибачення за цей прикрий інцидент і в якості вибачення ми повернемо вам плату за останні два дні, які ви в нас будете проживати.

— Щиро дякую вам, — я легенько всміхнулась. — Гарантую вам п’ять зірочок і супер відгук на гугл картах.

— І ми вам дякуємо, — кивнув Дмитро, побажав мені хорошого дня і пішов геть.

За п'ятнадцять хвилин я привела себе до ладу. Одягла легкий білосніжний сарафан, сховала очі за сонцезахисними окулярами, підкрутила волосся й знову почувалася на всі сто. Нога після вчорашнього опіку вже майже не боліла, залишилось тільки легке почервоніння як нагадування про медузу.

Влад піднявся до мого номера. Він був в синіх морських шортах, легкій лляній сорочці, а на губах грала сяюча посмішка.

— Ну що, маркетингова королево, готова до морських авантюр? — грайливо підморгнув він, обійняв мене за талію прямо на порозі й м'яко поцілував в губи.

— Готова! Але ти хоч натякни, куди ми? Мені ж ногу берегти треба! — розсміялася я.

— А я про це подбав. Ніяких довгих піших марафонів. Сьогодні ми підкорюємо Чорне море на особистому крейсері!

— Чому-чому? — здивувалася я.

— Побачиш. Пішли! — вигукнув Влад і взяв мене за руку.

Виявилося, він забронював для нас незаплановану розвагу: великий, яскраво-жовтий водний педальний катамаран з м'якими сидіннями та розкладною тент-парасолькою.

— Це щоб я, бува, не перегрілася на сонці? — розсміялася я вказуючи на парасольку.

— Все для тебе, — галантно вклонився Влад і поцілував мені руку. Від такої ніжності я аж розтанула.

Коли ми підійшли ближче, Влад взяв мене за руку, підстрахував і обережно допоміг сісти на цей кольоровий чудо-транспорт.

— Так, пасажирка Яно, вмощуйся зручніше, ногу витягнути й розслабитися! Педальний двигун в моїй особі бере весь механічний функціонал на себе, — заявив Влад, впевнено вмостився на сусіднє сидіння й відштовхнув катамаран від пірсу.

Ми поплили у відкрите море. Це була абсолютна магія!

Берегова лінія з гамірними пляжами, парасольками й криками «гаряча кукурудза» повільно віддалялася, перетворюючись на мальовничу панораму Одеси. Повітря дихало солоним бризом, білосніжні чайки кружляли над нами, а смарагдова вода хлюпала під нашим жовтим плавучим судном.

Ми відплили досить далеко від берега й від натовпу інших відпочивальників і зупинились в просторій акваторії. Влад розклав парасольку, яка створила приємний затінок, дістав з рюкзака прохолодну газовану воду та соковиті яблука.

Ми сиділи поруч, опустивши босі ноги в прохолодну морську воду, сміялися, каталися на хвилях і просто насолоджувалися цим відчуттям суцільної свободи й романтики. Влад обіймав мене за плечі, цілував в шию, лоскотав, і я почувалася найщасливішою дівчиною на всьому узбережжі.

— Знаєш, Владе... — тихо мовила я, прихилившись головою до його плеча й милуючись безкрайнім горизонтом. — Це, мабуть, найкращий день мого літа. Попри всі жмеринські потяги, медузи і вкрадені планшети.

Влад ніжнесенько поцілував мене в скроню.

— І мого теж, маркетингова королево. Повір, мого теж. Ну що, крутимо педалі назад чи ще трохи подрейфуємо?

— Давай трохи пропливемо вздовж берега, — усміхнулася я. — Тільки давай я теж буду крутити, а то ти все сам та й сам!

Я поставила ноги на педалі зі свого боку. Влад посміхнувся, узяв кермовий важіль, і ми разом бадьоро натиснули на педальний механізм, щоб розвернути наш катамаран.

І в той самий момент, коли ми одночасно дали навантаження на педалі... з надр пластмасового корпусу пролунав глухий, залізний тріск.

К-Р-Р-Я-К!!

Педалі під моїми й Владовими ногами раптово провалилися, крутнувшись у порожнечу без жодного опору, а всередині катамарана щось гучно брязнуло, металево цокнуло й глухо впало на дно.

Катамаран миттєво зупинився як укопаний, а лопаті під нами безпорадно завмерли.

Ми з Владом здивовано перезирнулися.

— Владе... — прошепотіла я. — А що це тільки-но тріснуло?...

Влад обережно перехилився через край катамарана, схилився над пластиковим кожухом, де ховався педальний механізм. Його замислене обличчя в ту ж секунду набуло виразу суворого системного адміністратора, який намагається відновити впавший сервер.

— Так... Спокійно, зараз проведемо діагностику, — мовив він, зняв кеди і вийняв з одного шнурок. — Мені здається, тут просто зіскочила фіксувальна шпонка на валу. Зараз я її пофікшу і закрию це питання.

Влад хвилин п'ять старанно копирсався під пластиком, щось крутив, намагався підтягнути ланцюг за допомогою шнурка, але заіржавіла залізяка виявилася міцнішою за його інженерний оптимізм. З надр катамарана знову пролунав короткий брязкіт, і вал остаточно заклинило.

Влад витер чоло тильною стороною долоні, зітхнув і подивився на мене своїми сірими очима.