Глава 26

Яна

Влад дістав з кишені телефон і відкрив додаток таксі.

​— Так, зараз під'їде машинка, буквальні за три хвилини, — мовив він, сховав смартфон назад і підхопив мою пляжну сумку собі на плече.

​Я здивовано підняла брови й спробувала заперечити.

— Владе, яке таксі?! Тут же до мого готелю пройтися буквально п’ятнадцять хвилин. І то неквапливим кроком. Навіщо гроші витрачати?

​Влад насупився, суворо глянув на мене, примружився, схрестив руки на грудях. Він дивився на мене з таким виразом обличчя, який не терпить жодних заперечень.

— Маркетингова королево, тобі що лікар тільки-но сказав? На ногу не ставати, навантаження не давати. Отже, пішки ти сьогодні нікуди не підеш. А значить ми їдемо на авто. І це не обговорюється.

​Я подивилася на його владний, але такий турботливий вираз обличчя й зрозуміла, що сперечатися немає сенсу. Та й, ніде правди діти, мені подобалася така його чоловіча, рішуча турбота. Коли хлопець не просто каже співчутливі слова, а бере й закриває всі проблеми сам. Всередині мене знову затанцювала зграйка м'яких котиків і теплий емоційний затишок розлився тілом.

​— Ну добре, розкомандувався тут... — розсміялася я, здаючись без бою.

​За кілька хвилин біля шлагбаума пляжу зупинилася білосніжна автівка. Влад обережно підтримував мене під руку, поки я сідала на заднє сидіння, а сам умостився поруч. Дорога до готелю зайняла пару хвилини, тож водій був не сильно в захваті від тих пару гривень, які він заробив.

​Коли ми зайшли у прохолодний хол готелю, я за звичкою одразу ж попрямувала вбік широких дерев'яних сходів, що вели нагору.

​— Е-е-е! Маркетингова королево, ти куди?! — раптом здивовано вигукнув позаду Влад.

​Я зупинилася біля першої сходинки, розгублено обернулася й кліпнула очима:

— Як куди? В номер!

​— Та я про сходи кажу! — мовив Влад з посмішкою й виразом обличчя терплячого вчителя, показуючи пальцем в протилежний куток холу, де виблискували сріблясті двері. — Давай туди.

​Я щиро розсміялася й похитала головою.

— Владе, так нам же на третій поверх усього-на-всього! Тут два прольоти пройти!

​— Нічого не знаю! — відрізав Влад. Підійшов до мене і обережно обійняв за талію, аби зняти вагу з моєї вжаленої ноги. — Нога має відпочивати й отримувати максимум релаксу. Так що тільки ліфт!

​Ми зайшли в ліфт. Поки дзеркальна кабіна плавно піднімалася на третій поверх, Влад притискав мене до себе, цілував у скроню й лоскотав шию, від чого я тихенько хіхікала і насолоджувалась мурашками, які з’явилися на шкірі від його пестощів.

​Двері ліфта тихо розсунулися. Ми вийшли на застелений м'яким килимом коридор третього поверху й повільно попрямували до дверей мого номера. Влад тримав пляжну сумку й щось весело розказував про те, який саме сет суші він зараз замовить.

​Але коли ми підійшли зовсім близько до дверей, я різко зупинилась і застигла на місці. Рука з ключ-карткою залишилась в повітрі.

​Серце миттєво впало кудись в п'яти.

​— Вла-а-а-ад... — стишено прошепотіла я, вказуючи пальцем на дверну ручку. — Двері відчинені...

— Не поняв... — здивувався Влад.

Він застиг на секунду, обережно обійшов мене й став попереду, закриваючи мене своїми плечима. Обережно простягнув руку і легенько штовхнув дерев'яне полотно. Двері безшумно подалися всередину. Вони дійсно виявилися незамкненими!

— Ти що, не закрила двері? — обернувся він до мене і зі щирим подивом запитав.

Я замовкла й гарячково почала згадувати той момент, коли поспіхом збиралася на пляж. В голові крутився калейдоскоп зборів: бірюзовий купальник, крем від засмаги, повідомлення дівчатам... А от сам момент повороту ключа в замку просто випав з пам'яті!

— Можливо, і не зачинила... — пошепки промовила я. Щоки миттю спалахнули від сорому.

— Ну пішли глянемо, що там, — спокійно сказав Влад.

Ми зайшли в номер і озирнулися по сторонах.

— Ану давай перевір, чи все на місці, — мовив Влад і пішов зазирнув у ванну кімнату, а потім вийшов на балкон.

На щастя, нікого в номері не було. Я підійшла до своєї рожевої валізи, яка була відкрита так, як я її й залишила, але...

— Владе... — гукнула я його насторожено і зупинилась над валізою. — Речі лежать не так, як я їх поклала.

— Ану перевіряй, що там? — Влад миттєво опинився поруч.

Я почала гарячково перебирати свій одяг.

— Планшета нема... — мовила я, опустивши руки вглиб валізи. — І електронної книжки також!

Я кинулася до сумочки, що лежала на тумбочці, й швидко перевірила її вміст.

— Немає павербанка... і готівки, яку я знімала у Франківську на дорогу!

— Чорт! — вилаявся Влад.

— Блін... — я впала на ліжко й вмить розплакалася. Я засмутилася, що так необачно пішла і не перевірила чи замкнула двері. — Мій номер пограбували і все через мою неуважність.

— Так, заспокойся, — лагідно заспокоїв мене Влад, сів поруч і дбайливо обійняв за плечі. — Головне, що з тобою все добре. Зараз я спущуся до адміністрації готелю, в них мають бути камери в коридорах. Будемо вирішувати це питання. Побудеш сама кілька хвилин?

— Так, дякую, — шмигнула я носом.

Влад залишив мене саму, а я від розпачу схопила телефон і почала писати в наш дівочий чат про те, що сталося.

Яна: «Дівчата, це якийсь кошмар! Поки ми були на пляжі, мій номер пограбували! Здається, я забула замкнути двері... Витягли планшет, електронну книжку, павербанк і всі гроші!»

Іриска: «Яночка, жах який!! Боже, ти сама там?! Головне, що тебе в номері не було в цей момент!»

Яна: «Мене не було. Ми якраз на пляжі відпочивали…»

Рита: «Оце так форс-мажор! Яно, не плач, це всього лишень речі! Добре, що Влад поруч з тобою!»

Наталка: «Яно, заспокойся й зроби глибокий вдих. Це неприємно, але гроші й залізо — це дрібниці. Головне — твоя безпека! Що каже адміністрація?»

Яна: «Не знаю поки що. Влад пішов узгоджувати це питання. А ще мене вжалила небезпечна медуза…»