Глава 23

Влад

Я стояв біля дверей її номера й вдавав спокійного удава. Хоча моє серце калатало десь в районі горла і навіть трохи спітніли долоні.

Яна злегка сором'язливо всміхнулася, а в моїй голові вимкнулися всі логічні процеси. Я почувався підлітком на першому побаченні.

Я обережно торкнувся її м'яких губ своїми, бо боявся сполохати мить між нами, боявся бути настирливим й вимогливим.

Після всього, що ми пережили за цю добу, після палаючого локомотива, нічної Жмеринки, розмов у темряві й нашої першої спільної ночі… цей прощальний поцілунок біля дверей вийшов боязким і трохи сконфуженим. 

— На добраніч, Яно. Відпочивай, — стишено мовив я й попрямував до виходу.

На вулиці під готелем на мене чекала срібляста іномарка друга. Я сів на переднє пасажирське сидіння, зачинив двері й замріяно втупився в лобове скло. Я навіть не помітив, як на губах розповзлася дурнувата, але щаслива посмішка.

Вовка, який бадьоро барабанив пальцями по керму, подивився на мене й азартно потер долоні.

— Ну що, братухо? Ти готовий відриватися ці дні? Бо я зарядив акумулятори на повну! Одеські бари, Аркадія, нічні тусовки. Все як ми звикли, як кожного року!

Я лише замріяно хитнув головою.

— Угу… — коротко мовив.

Вовка примружив одне око, уважно роздивився мій відсутній погляд і вибухнув гучним реготом.

— Ой, відчуваю я... Щось мені підказує, що нашої звичайної щорічної холостяцької тусовки цього року не буде! Наш залізобетонний айтішник конкретно поплив!

— Та нічого я не поплив, Вова, — спробував відмахнутися я, хоча друг добре мене знав, а замріяний вид здав мене з потрохами. — Просто втомився з дороги...

— Кому ти розказуєш, Ромео! — зареготав Вовка, викручуючи кермо в бік свого будинку. — В тебе ж на чолі світлодіодами горить слово «ЯНА»! Ну все, прощавай, холостяцьке розгульне життя!

Ми приїхали до Вовки додому. Поки я приймав душ, змиваючи з себе дорожній пил зі Жмеринки, Вовка організував легку вечерю. Ми перекусили, але спокійно посидіти на кухні Вовчик мені не дав.

— Так, досить сидіти в чотирьох стінах! — заявив він, дістаючи з шафи сорочку. — Збирайся. Ходімо до моря, бахнемо холодного пивка з креветками і подихаємо південним повітрям.

Проти такої пропозиції я заперечувати не став. За пів години ми вже крокували гамірною, освітленою тисячами неонових вогнів Аркадією. Навколо вирувало справжнє одеське нічне життя: з клубів гучно лунали баси й біт, звідусіль нісся сміх відпочиваючих, аромат кальянів і смажених морепродуктів змінював одне одного, а солоний бриз з боку Чорного моря куйовдив волосся.

Ми влаштувалися за високим столиком на відкритій терасі бару прямо біля води. Вовка замовив велику тарілку соковитих креветок з лимоном і два холодних пива, які принесли в запотілих келихах.

Він щось емоційно розповідав про автосервіс, підморгував дівчатам за сусіднім столиком і закликав мене підняти келих за літо. Я зробив ковток пива, посміхнувся й кивнув, але... серед всього цього шуму, неонового гламуру й веселого двіжу я раптом зловив себе на одній чіткій думці.

Мені це все було абсолютно нецікаво.

Гучна музика здавалася дратівливим шумом, клубний двіж порожнім марнуванням часу, а всі ці неонові вогні тьмяніли порівняно з каштановими очима дівчини, яка зараз спала в номері готелю. Всі мої думки були лишень про Яну. Я раз у раз дивився на екран телефона і відганяв від себе бажання написати їй. Вона вже може спати, а я тільки переб’ю їй сон своїми повідомленнями.

А ще мене хвилювало, як вона почувається після дороги.

Аркадія вирувала до самого ранку, але мені не хотілося так довго тут бути. Я сидів з келихом пива, дивився на темну поверхню моря й копирсався в спогадах про наші пригоди в купе №5.

Близько до опівночі ми з Вовкою повернулися до квартири і вляглися спати.

Я прокинувся вдосвіта, о шостій ранку. Такий бадьорий, ніби й не було нічної пізньої прогулянки Аркадією під канонаду клубних басів.

Вся моя звична ранкова рутина після прокидання (а саме неспішне гортання новин та перевірка робочих чатів лежачи в ліжку) на диво випарувалася. Я за хвилину вискочив з постелі, швидко прийняв душ і привів себе до ладу. Вдягнув білу футболку, легкі літні штани і кеди.

Вовка спостерігав за мною лежачи на підголівнику дивана. Він сонно протер очі й захитав головою.

— М-да-а-а... Братухо, ти б бачив себе з боку! Ти зараз бігаєш по хаті як закоханий п'ятикласник. 

— І тобі доброго ранку, — всміхнувся я і попшикав себе дезодорантом.

— Іди вже, змилуйся над моїми очима! — махнув рукою Вовка і заплющив очі.

Я лишень весело вишкірився, схопив телефое і вискочив на вулицю. Неквапливо крокував залитими ранковим сонцем одеськими вуличками до готелю Яни. Повітря пахло свіжою кавою, випічкою та легенько морською сіллю.

Я зупинився біля входу в готель, дістав телефон і натиснув виклик. Серце чомусь прискорило ритм, ніби я знову опинився вночі в одному ліжку з Яною в номері Жмеринки.

— Алло? — пролунав в слухавці її приємний голос.

Я не зміг стримати посмішки.

— Ну що, маркетингова королево, ти готова?

— Так, цілком і повністю, — відповіла Яна з якимось особливим трепетом у голосі.

— Ну тоді я вже в тебе під готелем, спускайся!

Я заховав телефон в кишеню й втупився в прозорі скляні двері готелю. За хвилину вони повільно розсунулися і з них вийшла Яна. Мій внутрішній процесор завис і збився з системи.

На ній була дивовижна ніжно-рожева сукня, яка вільно розвівалася на легкому вітерці, каштанове волосся м'якими хвилями спадало на плечі, а очі сяяли так яскраво, що затьмарювали собою все одеське сонце. Вона виглядала такою красивою, стильною й неймовірно тендітною, що в мене на декілька секунд просто перехопило подих.

Я ступив їй назустріч, не зводячи з неї очей.

— Нічого собі... — вичавив я з себе, посміхаючись на всі тридцять два. — Маркетингова королево, ти вирішила мене остаточно добити? Виглядаєш просто приголомшливо!