Глава 22

Яна

Поки срібляста автівка Вовки жваво ковтала кілометри по сонячній трасі, в моєму телефоні не вщухав дівочий чат. Пальці буквально літали по екрану.

Яна: «Дівчата, все просто супер! Ми вже їдемо в автомобілі з другом Влада — Вовкою. Він виявився дуже веселим хлопцем, приїхав по нас прямо в Жмеринку. Так що ми на колесах і повним ходом мчимо до Одеси!»

Іриска: «Оце так поворот!! Яночко, я просто в шоці з вашої Санта-Барбари! А Вовка цей бува не неодружений???»

Рита: «Іриска, не відволікай людину! Янусь, головне, що ти в безпеці, поруч з нормальним хлопцем і скоро забереш свої сукні»

Наталка: «Відпишися, як тільки приїдете. І взагалі, ви там з Владом за руки тримаєтеся, та?»

Я подивилася на наші переплетені пальці, що лежали на моєму коліні й сором'язливо посміхнулася. Написала дівчатам коротке «Тримаємося» та купу смайликів з сердечками.

Дорога від Жмеринки виявилася неблизькою. Поки ми жартували, зупинялися на заправках по холодний лимонад і розгадували кумедні автобайки Вовки, день непомітно похилився до заходу.

Коли ми нарешті в'їхали в Одесу, за вікном вже панували м'які, оксамитові сутінки. Південне небо розфарбувалося в дивовижні рожево-фіолетові барви, а на вулицях міста спалахували перші теплі ліхтарі та підсвічувалися вивіски затишних ресторанів. Одеське повітря пахло теплом, морською сіллю й квітучою акацією.

Вовка спритно зманеврував по завантажених вечірніх вулицях і за декілька хвилин підвіз нас прямо до величної підсвіченої м’яким жовтим світлом будівлі Одеського залізничного вокзалу.

— Ну що, евакуація завершена успішно, — посміхнувся Вовка, вимикаючи двигун. — Прибули в точку призначення. Вперед штурмувати вокзальне бюро!

Ми зайшли у високий й шумний холл вокзалу. Пройшли декілька вказівників і нарешті знайшли потрібні масивні двері з табличкою «Бюро забутих речей».

В кабінеті на нас чекала сива й доброзичлива жіночка, станційна працівниця. Ми назвали номери наших квитків та прізвища, вона звірилася з журналами і взяла величезну зв'язку ключів.

— Т-а-ак, пасажири з сьомого вагону, купе номер п’ять. Ваш провідник здав все під акт ще вранці. Пишіть заяви про отримання майна і пред'являйте паспорти.

Ми з Владом швидко заповнили стандартні бланки. З підсобного приміщення працівниця принесла наші валізи — мою яскраву рожеву валізу та сумку Влада. Всередині все просто заспівало від щастя! Нарешті всі мої сукні, купальники, косметичка, зарядки і інше майно було зі мною!

Ми вийшли з будівлі вокзалу назад до машини Вовки. Вовка спритно завантажив наші валізи в багажник і плеснув у долоні.

— Ну що, речі на базі! Владе, Яно, які далі плани на цей вечір? Може, побігли одразу на Дерибасівську чи в аркадські клуби святкувати порятунок?!

Влад повернувся до мене, м'яко взяв за плечі й уважно подивився в мої очі.

— Яно, ти як? Що будемо робити, які плани?

На мене суцільною хвилею обвалилася дика втома останніх двох діб. Безсонна ніч в Жмеринці, емоційні гойдалки, довга дорога в машині... Я подивилася на свій скомканий піжамний комплект, в якому ходила вже майже дві доби, і втомлено, але щиро посміхнулася.

— Знаєш, Владе... я так божевільно втомилася за цю добу. Я б понад усе зараз хотіла поїхати до свого готелю, нарешті скинути цей піжамний одяг, переодягнутися в щось свіже, прийняти довгий гарячий душ, трохи відпочити й просто поспати...

Влад подивився на мене й кивнув.

— Цілковито тебе розумію, маркетингова королево, — посміхнувся він і повернувся до друга. — Вовчик, допоможеш? Підвезеш Яну до її готелю?

За п'ятнадцять хвилин автомобіль Вовки зупинилася біля мого готельчика. Вуличне підсвічування м'яко вихоплювало з сутінків затишний фасад, повитий зеленню.

Влад швидко вистрибнув з машини, відкрив багажник і дістав мою рожеву валізу. Вовка висунувся у вікно, підморгнув мені й дружньо махнув рукою.

— Яночко, гарного відпочинку! Завтра чекаємо на пляжі! Владе, я чекаю в машині, не затримуй людину там своїми слинтявими поцілунками, — розсміявся він.

Ми зайшли в хол готелю. Влад докотив моє майно до рецепції, допоміг залагодити всі формальності з заселенням, взяв ключ-картку й провів мене прямо до дверей номера.

Біля дверей ми зупинилися. Я спиралася на одвірок, тримала в руках картку і дивувалася, як природно й тепло мені було поруч з ним.

Влад опустив ручку валізи, підійшов трохи ближче.

— Ну що, маркетингова королево... Ти не будеш проти, якщо ми завтра зустрінемося? Скажімо, зранку на каву?

Моє серце зробило вже звичний солодкий кувирок. Я підняла на нього очі.

— Звісно, що ні. Із задоволенням.

Влад посміхнувся, схилився до мене й м'яко, несміливо торкнувся моїх губ в легенькому, але неймовірно ніжному прощальному поцілунку. Від цього короткого дотику по тілу пробігла хвиля теплого струму.

— На добраніч, Яно. Відпочивай, — прошепотів він, відступивши на крок.

— На добраніч, Владе... — тихо відгукнулася я.

Він розвернувся й попрямував до виходу, де під готелем на нього чекав Вовка, а я заскочила в номер і зачинила двері.

Нарешті я скинула піжамний одяг і залізла в гарячий й запашний душ. О-о-о, це був справжній рай!

Вода змила весь біль, втому й пил Жмеринки та дороги. Я замовила собі доставку смачної їжі прямо в номер, вдягнула легкий готельний халат і, розпластавшись на великому ліжку, нарешті відкрила дівочий чат.

Повідомлення посипалися рікою.

Іриска: «Так, Яно! Ти вже в номері?! Покажи нам нарешті цього свого айтішника, який скружив тобі голову»

Яна: «Дівчата, тримайте посилання на його Інстаграм»

В чаті зависла пауза на дві хвилини, поки дівчата вивчали його профіль, а потім чат буквально вибухнув повідомленнями.

Іриска: «ВАУ! Яна-а-а, та він же нереальний красавчик! Симпатичний, стильний, ще айтишник»

Рита: «Оце так вибір! Класний, високий, погляд такий впевнений. Слухай, тобі реально пощастило! Зелений прапор найвищої проби!»