Глава 21

Яна

Слова Влада про спецоперацію та надійного друга Вовку лунали в моїй голові наче найпрекрасніша симфонія в світі.

Я сиділа на краєчку ліжка, міцно стискала в руках телефон з відкритим чатом дівчат, і просто не могла відвести очей від Влада. Високий, трохи розпатланий після ранкового вітерцю, з паперовим пакетом гарячих круасанів в руках і з теплою усмішкою на обличчі. Всередині мене аж все перевернулося.

Вся моя жахлива паніка, сором, відчуття легкодоступності й страх бути покинутою випарувалися в одну єдину секунду. Залишилось тільки нестримне відчуття полегшення.

Боже мій, яка ж я дурненька! Як я взагалі могла подумати про нього таке?! Людина з самісінького ранку побігла шукати кав'ярню, щоб порадувати мене гарячим сніданком, підняла на ноги свого найкращого друга з машиною, аби витягти нас з цієї Жмеринки й вирішити всі проблеми... А я тут сиділа й сльози ковтала, вигадуючи якісь ред-флаги і дурниці!

Я не втрималася. Випустила телефон з рук на ковдру, підхопилася з ліжка й кинулася Владу на шию.

— Владе-е-е... — прошепотіла я, міцно обхопивши його за шию й ховаючи обличчя на його теплому плечі. — Ти просто... ти неймовірний!

Влад на секунду закляк від такої раптової, палкої реакції, але в ту ж мить обережно переклав пакет з кавою в одну руку, а другою міцно пригорнув мене до себе. Його запах огорнув мене, як теплий плед.

— Ого, оце так прийом! — м'яко засміявся він, цілуючи мене в маківку. — Маркетингова королево, ти чого? Що сталося, поки мене не було?

Я трохи відсторонилася, подивилася в його сірі очі й сором'язливо закусила губу.

— Та я... прокинулася, а тебе немає. І речей немає. Я вже Бог знає що собі напридумала, Владе! Думала, ти мене кинув і втік по-англійськи...

Влад здивовано підняв брови, а потім його обличчя пом'якшало від ніжності. Він обережно провів великим пальцем по моїй щоці, витираючи останню вологу крапельку від ранкової сльози.

— Дурненька... Ну як я міг тебе кинути?! Та я ж тепер від тебе ні на крок не відійду. Не сумнівайся в мені.

Від його слів на серці розлилося солодке й нестерпне щастя, що аж голова пішла обертом.

Ми вмостилися поруч на ліжку й розпакували наш сніданок. Аромат кави та свіжої випічки миттєво заповнив весь номер. Влад розповів, що Вовці їхати до нас декілька годин, тож у нас був цілий вагон часу, аби спокійно поснідати, зібратися й просто повалятися в ліжку.

Ми пили гарячі напої, смакували духмяними круасанами з шоколадом, сміялися й теревенили про все на світі.

Аби трохи провітрити кімнату й пустити свіжого повітря, Влад широко відчинив дерев'яне вікно, що виходило у внутрішній готельний дворик. Ми перемістилися до журнального столика, Влад тільки-но розкрив рота, аби відкусити чималий шматок від свого круасана... як раптом на підвіконні виросла кудлата тінь.

З карнизу на стіл стрибнув велетенський рудий кіт.

— Е-е-е... це що за незапланований гість?! — здивувався Влад.

Кіт не став вступати в переговори. Він стрибнув в бік Влада, хижо цапнув прямо з-під його носа круасан і кулею залетів прямо під наше двоспальне ліжко.

— Гей! Це мій сніданок!! — закричав Влад, від несподіванки ледь не впустивши каву.

Я просто вибухнула гучним сміхом, схопилась за живіт і впала спиною на спинку стільця.

— Владе, він спер твій круасан!! — реготала я до сліз.

— Ні-ні-ні, я не згоден! — вигукнув Влад і рішуче опустився на карачки.

Він став на коліна біля ліжка й зазирнув в темряву.

— Слухай ти, пухнастий хакер! — суворо мовив він. — Ану поверни круасан на базу! В котів алергія на какао, я знаю! Виходь, будемо домовлятися!

У відповідь з-під ліжка пролунало шипіння, потім гарчання, а далі задоволене й гучне.

— Ах так?! Ну все, тобі хана! — Влад спробував залізти під ліжко тулубом, аби спіймати рудого злодія рукою, але не проліз по габаритам.

В цей самий момент двері нашого номера без жодного стукоту широко відчинилися.

На порозі з відром і шваброю застигла літня покоївка. Вона мовчки оцінила картину, яка постала перед її зором: дівчина в екстазі від сміху й хлопець, який головою вперед намагається пролізти під ліжко.

Жіночка повільно поправила хустку на голові й зітхнула.

— Знову Васька набідокурив?

— Ваш рудий розбійник вкрав наш сніданок, — з усмішкою промовила я.

— Молоді люди, ви нашого котика не ображайте. Він у нас старший адміністратор по роботі з гостями. І взагалі... у вас виселення о дванадцятій, а ви тут дикі ігри влаштовуєте!

Влад повільно виповз з-під ліжка. Розпатланий, з павутинням на волоссі й абсолютно шокованим виразом обличчя.

— Пані... ваш старший адміністратор щойно пограбував клієнта люксу!

Покоївка лише відмахнулася, хитро посміхнулася й зачинила двері.

— Скажіть спасибі, що він вам в капці не нагадив!

Ми з Владом перезирнулися. Подивилися на рудий хвіст, що визирав з-під ліжка, подивилися один на одного і вибухнули сміхом.

Це був найкращий ранок в моєму житті.

Поки ми сміялися над рудим «старшим адміністратором» Ваською, години чекання пролетіли на одному диханні.

Ми зібралися швидко. Речей в нас було небагато, моя сумочка, телефони, рюкзак Влада та пакет з порожніми стаканчики від «Мівіни» і кави. Ми здали ключі від номера черговій, попрощалися з готелем і вийшли на сонячний привокзальний майданчик Жмеринки.

Повітря було залите яскравим сонячним світлом, літнім теплом і ароматом квітучих лип. За кілька хвилин біля бордюру загальмувала срібляста іномарка.

Двері з боку водія відчинилися, і з машини вистрибнув високий, міцний хлопець в сонцезахисних окулярах і яскравій літній сорочці з пальмами. 

— О-о-о! Наші жмеринські робінзони! — голосно й весело вигукнув хлопець, знімаючи окуляри й широким кроком прямуючи до нас з відкритою посмішкою. — Владе, братухо!

Це був Вовка, той самий евакуатор-рятівник.